Розділ 2. Хлопець без імені

Мовчимо трохи.

- І тобі зовсім не цікаво? - каже він десь у районі дверей. Вже майже стемніло і погано видно. Чому ми не ввімкнули світло?

- Чому ми не ввімкнули світло? - здивовано питаю його.

- Ну, взагалі-то, я не про це запитав, - трохи розгублено каже він, - Зараз ввімкнемо.

Він підходить впритул до стіни і намацує вимикач. Спалахує яскраве світло і я стогну від різкого болю в очах.

- Вимкни! - замружившись, кричу я.

- Жінко, Ви можете визначитися? Увімкни, вимкни. Я тобі не песик.

Клацає вимикач і ми тепер у повній темряві. Якщо до цього наші очі звикли до напівтемряви, то після яскравого світла нам уже нічого не видно.

- Просто я не очікувала, що буде так неприємно очам, - виправдовуюсь я.

Він мовчить.

- Гей, ти де там? - кажу кудись у темряву.

Тиша.

- Знаєш, це зовсім не смішно, - невпевнено продовжую я. Ну куди він дінеться із закритої аудиторії? Просто дурня валяє. Але, все ж таки, від його мовчання якось не по собі.

- Ну гаразд, що мені там мало бути цікаво? - запитую я, не особливо сподіваючись на відповідь.

- А ти подумай, - раптово чую я десь перед собою.

- Ти можеш так не лякати мене? - здригаючись, невдоволено бурчу я.

- Ти ж сама сказала вимкнути світло.

- Я передумала.

- Це твої проблеми. Хочеш - вмикай сама.

Ну гаразд, думаю я. Встаю. Іду.

І раптом просто впечатуюсь у хлопця на весь свій зріст. Він рефлекторно обіймає мене рукою. І я задихаюся від його приголомшливого чоловічого аромату.

Відскакую від нього на півметра назад і врізаюсь у сусідню парту. Парта падає назад, але хлопець якимсь дивом ловить мене за руку в темряві та тягне на себе.

- Ти мене там не покалічив, то тепер тут добити вирішив? - стогну я.

- Навіщо ж треба було так сахатися від мене? - каже він сердито, - Сильно забилася?

- Нормально. Ось тепер точно синець буде.

- Потрібно подивитись, - наполягає хлопець.

- Він десь у районі м'якого місця. Ти певен, що хочеш це побачити?

Він затихає.

Дурне питання, звичайно. Але я це вже пізно зрозуміла. Який чоловік не захоче помилуватися жіночими сідницями?

Мовчимо трохи.

- То що там за питання в тебе було? - згадую я нашу розмову, потираючи забитий зад. Може, з третьої спроби мені вдасться дізнатися. Мені вже самій цікаво, що мені має бути цікаво.

- А ти не здогадуєшся, Уляно? - він навмисно виділяє моє ім'я і я розумію, що він має на увазі. Але коли я чую своє ім'я, сказане його густим, низьким голосом, я на мить завмираю, відчуваючи, як по моїй шкірі повзуть мурашки.

Фу, брись. Мурашки лише для Антона. Я вдруге з подивом думаю, що востаннє згадувала про Антона десь годину тому.

Очі вже трохи звикли до темряви, і я виразно бачу контур його тіла.

- Ну так що? - допитується хлопець.

- Ти хочеш знати, чи цікаво мені дізнатися, як тебе звуть?

- Алілуя! - награно вигукує хлопець, - Дякую всім богам за твою догадливість!

- Навіщо ця іронія? Просто не було часу спитати, - зніяковіло кажу я.

- Угу. Цілих дві години ти була така зайнята, що не спромоглася запитати моє ім'я.

- Вже минуло дві години? - пожвавлююсь я, - Зараз уже має йти охоронець, треба слухати кроки, - я сіпаюся у бік дверей.

- Так, ми знову відволікаємось від теми, - цідить хлопець, ловить мене за лікоть, повертаючи мене назад. Мені здається, він трохи роздратований.

- Ну, так скажи нарешті! Розвів тут базар - скажу, не скажу. Я тебе не питала, чи цікаво тобі знати моє ім'я!

Тут у коридорі чуються кроки і брязкіт ключів. Ми кидаємося до дверей, я чомусь швидше, ніж він, і починаємо тарабанити в них руками.

- Ми тут!

- Відчиніть! Нас зачинили!

Двері відчиняє здивований охоронець. З коридору нас огортає приглушене світло.

- А ви чого у темряві сидите? - він клацає вимикачем і в аудиторії знову спалахує яскраве світло. Я знову стогну, заплющуючи очі.

- У дівчини очі чутливі, - дуже іскрометно жартує хлопець без імені.

- Так молодь, пішли я вас проведу, - каже охоронець, - Мені ще поверхи перевіряти, а двері самі за вами не зачиняться.

Ми виходимо з університету, коли на вулиці вже цілковита темрява. Лише самотні ліхтарі висвітлюють тротуари та дороги.

- Ти де живеш? - запитує хлопець.

- Тут недалеко. Декілька кварталів.

Мені трохи сумно. Як би там не було, але я не шкодую, що провела ці дві години замкненою в аудиторії із цим хлопцем. З ним було весело, треба визнати.