Розділ 1. Записка

Ми з подругою стоїмо недалеко від центрального входу головного корпусу університету. Ні, ми не палимо. Просто я впросила подругу почекати, поки приїде Антон. Мій ... еммм ... ніхто. Мені здається, я закохана в нього, адже він такий красунчик. Світловолосий бог з яскравими блакитними очима. Але, оскільки він є найвродливішим і найсексуальнішим хлопцем нашого універу, і у нього вибір практично з усіх вільних дівчат з першого по п'ятий курс, мені навряд чи щось світить. 

І ще Антон не заводить тривалих стосунків. Пару тижнів з однією дівчиною, поки що його рекорд. Ну, принаймні, поки я навчаюсь у цьому універі. 

А навчаюсь я вже другий рік, який почався тиждень тому. 

- Ну, йдемо вже, - просить Аля, - Він може запізнитися або взагалі не з'явитися. Нам що, тепер теж запізнюватись? 

- Ну ще хвилинку, - я роблю очі, як у кота зі Шрека. Аля цокає язиком. 

- Мотузки з мене в'єш, - невдоволено хитає головою. 

І ось цей довгоочікуваний момент настає. Яскраво жовта спортивна машина майже влітає на парковку перед університетом, лякаючи дівчат, що проходять повз. Моє серце починає битися трохи частіше і я заворожено спостерігаю за автівкою, закушуючи нижню губу, і очікуючи, що зараз Антон вибереться з машини і пройдеться повз нас до вхідних дверей з гордим виглядом. 

І ось, дверцята машини відчиняються, я завмираю і… в моє плече хтось врізається і я від несподіванки, втративши рівновагу, завалююсь убік, гублячи при цьому і сумку і книги, які тримала в руках. Мене ловить Аля, схопивши за лікоть і не дозволяючи мені впасти. От же, блін! 

Не те, щоб мені боляче, поштовх у плече був не сильний. Просто мені зіпсували такий вид! 

- Дивитись треба, куди йдеш! - сердито вигукую я, підбираючи з асфальту свої речі. Дивлюся на чиїсь кросівки, що стоять прямо переді мною. Піднімаюсь поглядом вгору по нескінченно довгих ногах, поки не дістаюсь до обличчя. Хлопець у непримітній толстовці та джинсах, весь у чорному, похмуре обличчя частково приховане під капюшоном, на очах темні окуляри, видно лише нижню частину обличчя. Простягає мені мою книгу. 

- Будь обережніше, - басить він, розвертається і йде. Ого. Такий шикарний голос для такої непоказної зовнішності - дивуюся я. 

- Це ж ти на мене налетів! - кричу вслід фігурі, що віддаляється. 

Де ж Антон? Я що, його пропустила? 

- Він уже пішов, - співчутливо хитає головою Аля, бачачи, як я кручу шиєю в різні боки, - Нічого, на лекції помилуєшся. 

Звичайно я побачу його на лекції, адже ми на одному потоці, хоч і в різних групах. Про що я дуже шкодую. Не про те, що на одному потоці, а про те, що у різних групах. Я б милувалася ним без відриву на семінари, так би мовити. 

Момент упущений і я понуро опустивши голову, плетусь за Алею в аудиторію. 

- Матецький міг би й обережніше. Невже ми такі непомітні? - сердиться Аля. 

-  Хто? - не розумію я і чимчикую слідом за нею. 

- Ну, Матецький, новенький, - Аля пригальмовує трохи і дивиться на мене, як на відсталу, - Він перевівся до нас ще минулого навчального року. Весною. Ти через свого Антона вже зовсім людей не бачиш, - засуджуючо хитає головою. 

Який новенький, який Матецький? Я прокручую в голові наш розклад на сьогодні, згадуючи на якій парі у нас лекція, де я зможу безперешкодно милуватися білобрисою маківкою Антона. Або профілем. Або потилицею. Загалом, як пощастить. 

- Він на нашому потоці в іншій групі, - продовжує Аля, - То його не видно, не чути, а тепер от, будь ласка - на людей кидається. І взагалі, він якийсь... загадковий. 

- Угу, - я згідно киваю, хоча взагалі не розумію, про що вона. Може, якщо я завтра одягну ту нову сукню, мені вдасться звернути на себе увагу Антона? 

З Алею ми одногрупниці та, за суміцництвом, сусідки у квартирі, яку ми разом винаймаємо. Дякувати нашим батькам, які можуть оплачувати її. Не те, щоб вони заможні люди, але забезпечені достатньо, щоб собі це дозволити. 

У нас у кожної по кімнаті, плюс вітальня. Спокійний район поблизу університету. Квартира з хорошим ремонтом, світла та чиста. Все непогано насправді. 

Аля у нас - красуня. У неї довге каштанове, трохи кучеряве волосся, правильні риси обличчя і приголомшлива фігура. Модельна зовнішність. 

Ось їй Антон чомусь не подобається. Вона вважає його занадто самозакоханим, нахабним бабієм. Я так, звичайно, не вважаю, а вона каже, що це просто мій мозок затьмарений його солоденькою зовнішністю. 

Ми старанно відпрацьовуємо два семінари поспіль. Що що, а вчитися я люблю і загалом навчання дається мені легко. У мене гарна пам'ять, хоч я й не дуже уважна. 

На третій парі у нашої групи вікно, і ми, перекусивши в університетській кафешці, крокуємо у бік стадіону. Там зараз відбуваються всі спортивні заняття, поки на вулиці стоїть хороша погода. А йдемо ми туди тому, що у першої групи зараз пара фізкультури. А хто у нас у першій групі? Антон Островський власною персоною. Я вже казала, який цей хлопець гарячий? 

Розташувавшись на трибунах і попиваючи каву з картонних стаканчиків, ми ліниво спостерігаємо, як хлопці заповнюють поле та починають свою звичну розминку. 

Дівчата з першої групи, збившись зграйкою, мляво розминаються, обговорюючи свої дівочі справи. 

Сьогодні навіть трохи спекотно, літо ще не здає свої позиції. Хлопці бігають в одних футболках, і коли тренер дає їм команду віджиматися від землі, кілька хлопців скидають із себе футболки та сяють ідеальним пресом. Серед них і Антон, звісно. 

Мою увагу привертає хлопець, який продовжує бігати по колу стадіону, не беручи участі у тренуванні хлопців. На ньому чорна футболка, темно-сірі треники, а на голові пов'язана біла бандана. Його рухи чіткі та граціозні. Мені не видно його обличчя, але фігура у нього просто відпад. Футболка так обліпила його м'язи, що я навіть залюбувалася на якийсь час, спостерігаючи за ним майже ціле коло. 

Аля, як завжди, переписується зі своїм хлопцем, уткнувшись в телефон. 

Коли я переводжу погляд на хлопців, то бачу, що вони вже перестали віджиматися, за звичкою ловлю поглядом світлу маківку Антона і раптом бачу, що він дивиться просто на мене. Моє серце зривається кудись униз, а потім підскакує до горла і починає битися з шаленою швидкістю. 

Він підморгує мені. ВІН. ПІДМОРГУЄ. МЕНІ, піднімає з трави свою футболку, лінивим жестом закидає її собі на плече і неквапливо залишає поле. Я повірити не можу! 

- Ти це бачила? - вражено шепочу я Алі. 

- Що? - не відволікаючись від телефону, питає вона. 

- Островський мені підморгнув. 

- Щось сонце сьогодні припікає. В тебе удар, Макарова? 

- Та я серйозно. Я спостерігала, як бігає той хлопець у білій бандані. Потім повертаюся до Антона, а він дивиться прямо на мене і підморгує. 

- Який ще хлопець у бандані? - Аля крутить головою. 

Усі хлопці зібралися навколо тренера і той щось пояснює їм, тримаючи м'яч у руках. 

Я починаю шукати поглядом хлопця у бандані, але його вже ніде не видно. 

- Ну був же, - бурчу я. 

- Ти мені зараз серйозно втираєш, що дивилася не на Антона, а на якогось хлопця, а потім Антон тобі підморгнув? - Аля простягає до мене свою руку і прикладається прохолодною долонею до мого чола, - Ти не захворіла? 

- Ой, та ну тебе, - сердито скидаю її руку зі свого чола, - Я не розумію твоєї іронії. Я не можу привернути увагу Антона? Я потворна, чи що? 

Аля дуже уважно й серйозно дивиться на мене. 

- Навпаки. Я вважаю, що ти дуже вродлива. І розумна. І ти надто гарна для такого хлопця, як Антон. Це він почувається невпевненим на тлі тебе і не сміє до тебе підкотити. І підкочує до тих, хто йому точно не відмовить, щоб, не дай боже, не виглядати в очах інших невдахою. Цей самозакоханий павич точно не переживе такої ганьби. Ти заслуговуєш на краще. Повір мені. 

Я все ще дуюсь і розглядаю свій манікюр. Але довго не витримую, звісно. 

- Ти справді так вважаєш ... ну, те, що він просто боїться до мене підкотити? - заглядаю Алі в очі. Я навмисно ігнорую її невтішні епітети про Антона. Я й так знаю її думку про нього. 

- Ну звичайно, дурненька моя. Йди сюди. 

Вона тягнеться до мене і ми обіймаємось, сидячи на лавках.