Розділ 7

Я не намагалася навіть заперечувати щось, огинатись або викручуватися. Можливо, в цьому була винна хвороба, через яку не вистачало ні сил, ні бажання сперечатися і терміново щось вигадувати, а може, справа була в тому, що мені підсвідомо хотілося, щоб хтось уже розкрив цю таємницю і можна було спокійно задавати купу питань, що так цікавили мене.

— Ну, давай поговоримо, — апатично знизала плечима.

— Так просто? — Хіден підтягнув до себе стілець, сів на нього і вп'явся в мене чіпким поглядом. — Навіть не спробуєш збрехати?

— А сенс? — злегка посміхнулася я.

— Я все дивувався, як юне, трепетне створіння, що виросло при монастирі, примудряється щоразу поставити мене в глухий кут своїми витівками, — чоловік говорив з якоюсь дивною інтонацією, холодно, ніби цідив кожне слово. — І вночі, поки лікував змучене тривалою хворобою тіло, до останнього не хотів вірити, що допомагаю такій, як ти! — практично виплюнув він наприкінці і його очі спалахнули справжньою злою зневагою.

На тобі! Ні, я звичайно, припускала, що моя поява в чужому тілі могла викликати цілу бурю обурення, але щоб таку відверту ненависть навіть уявити не могла. І ще най би Хіден особисто знав дівчину, спілкувався з нею до підміни, але ж це не так! То з чого раптом таке ставлення?

— Що це ще за зневажливий тон? — невдоволено скривилася, ображено відвертаючись від чоловіка. — Чим я така погана, питається?

— Досить тримати мене за дурня! — вигукнув він і схопився на ноги. Замовк, схрестив руки на грудях, продовжуючи свердлити мене принизливим поглядом. — Може мені й не доводилося раніше стикатися з подібним, але я все ж таки чув і читав про таких, як ти. Боги, та я сам, своїми руками, врятував тебе і, схоже, занапастив бідну дівчинку. Навіщо вона тобі потрібна була?

— Уявлення не маю, що за маячню ти тут городиш, — наїжачилась я, почавши підозрювати не добре. Якось він занадто нервово реагував на ситуацію.

— Припини вдавати з себе невинну кізочку! — Хіден навис наді мною, сівши мені на стегна і схопивши боляче за плечі. — Душі Сабріни в тілі більше немає. І це ти посприяла цьому, хіба ні?

— Ні, — замотала головою, раптово розуміючи, що, схоже, мені зараз доведеться дуже несолодко. — Напевно. Я не знаю. Слухай, я справді не розумію, про що ти кажеш, Хіден.

— Темна Сутність з надр річки Ростер, — бурмотів далі чоловік, зовсім не звертаючи уваги на мене. — Який я ідіот!

— Про ідіота, це ти правильно.

Язик мій — ворог мій. Ось чого мені варто було промовчати і не провокувати розлюченого чоловіка, а не одразу випалити всю інформацію про себе?

— Якщо я тобі допоміг, — з прихованим болем, досадою і розчаруванням у голосі, сказав Хіден, — то сподіваюся, Боги дарують мені прощення, коли я відправлю тебе назад туди, звідки ти прийшла.

— Гей, стій! — від душі заволала я, засмикалася в спробах звільнити руки, перш ніж чоловік щось зі мною зробить. Але, на жаль, сила зараз була не на моєму боці. — Від мене там залишилася труна, у кращому разі! Так, може, я й зайняла місце Сабріни, але вже після того, як вона загинула.

— Ти її довела до цього, — прошипів Хіден і вже практично пошепки додав: — а я допоміг…

— Стривай–стривай! Мені здається, що ти щось не правильно зрозумів.

Чоловік скептично посміхнувся, підняв брови, всім виглядом показуючи, що якщо хтось щось і не зрозумів, то вочевидь не він.

— Як можна не тправильно зрозуміти той факт, що я допоміг потойбіччю?

— Та я не сутність чи що ти там маєш на увазі! — випалила в серцях. – Мене правда звуть Олена. Олена Вершиніна, тридцять один рік зроду. Я застала чоловіка з коханкою, розлютилася, поїхала машиною провітрити голову і потрапила в аварію. А потім опритомніла в тому сараї, де ти напував мене якоюсь гидотою. Я не знаю, яким чином і що саме сталося.

— Ти намагаєшся мене обдурити, — уже не так впевнено промимрив Хіден.

— Так ні ж! Що ж ти такий впертий? Я з іншого світу!

— З річки Ростер ти, не намагайся мене збити з пантелику.

— Що за річка така взагалі?

— Не намагайся мене надурити!

— А ти не поспішай з дивними висновками! – ми обидва різко замовкли. Чути було тільки наше важке дихання та веселе потріскування дров у каміні. — Кажу ж, я з іншого світу, із планети Земля, з 2021 року від Різдва Христового. У нас немає магії, немає цієї дивної річки і взагалі згадок про неї, немає диспонсі та немає міток знедолених. Натомість є науково-технічний прогрес, комп'ютери, машини та електрика.

— Не розумію про що ти, — обличчя чоловіка, дійсно, відображало повне здивування, але, що головне, він все ж таки прибрав руки і випростався, як і раніше, продовжуючи практично сидіти на мені.

— А я не розумію вашого світу, — ризикнула сказати я. — Але це тому, що донедавна навіть не знала про його існування. Звучить дивно, але це так. Хочеш мене вбити? Добре, давай зроби це. Тільки задумайся спочатку над тим, що на моїй аурі немає мітки знедоленої. Якби я була сутністю, яка ще бозна коли підселилася в тіло Сабріни, — вона б була.

Я не була впевнена на сто відсотків у своїх словах, це був лише здогад, що так вчасно спалахнув в голові. Але мабуть, Хідена вона все ж таки зачепила, тому що він міцно задумався.

— Цей хлопчина не до кінця…

— Та він відмовився від неї! – перебила його. – Я бачила спогади дівчини, хоч і не всі. Але цей момент, коли цей козел недоколиханий при натовпі своїх поплічників зрікався її, єхидно і знущаючись кривлячи свою морду — це я бачила. Не знаю, навіщо він зараз мене шукає, але точно не тому, що раптом усвідомив своє безмежне кохання. Такі, як він, любити вміють лише себе. Тьху, аж гидко про нього говорити!

Що ж, можна сказати, що мої слова мали ефект. Важко було сказати, який саме і чим це в результаті обернеться для мене, проте, Хіден зліз із ліжка, відійшов до вікна і на якийсь час замовк, навіть не дивлячись у мій бік. А я, у свою чергу, не поспішала переривати його роздуми. Зрештою, в моїх інтересах, щоб він добре все обміркував.