Розділ 5

Вранці я зрозуміла, наскільки божевільним був попередній власник будинку. Але, що ще більше мене здивувало, він був генієм! У цьому світі не існувало звичного мені годинника і, тим більше, будильників, а прокидатися рано було просто конче необхідно. І хто ж зіграв роль такого прекрасного винахода людства? Правильно — гучний, сварливий інвентар, який з якимось садистським задоволенням почав горлати, щойно світало.

— Ох ти ж! — ледве сповзла з ліжка, придушивши в собі величезне бажання залишитись страждати під ковдрою.

Після вчорашньої пішої прогулянки селом, рукопашного бою з травою та водних процедур для дому та начиння, у мене боліло, здається, все. Навіть волосся. А зараз ще й потрібно було прямувати в поле і не просто провести там весело час, а відпрацювати повноцінний робочий день.

— Я таки подохну, як той собака, — пробурчала над мискою з водою, згадавши вчорашні, наполеонівські плани. Сумнівно, що ввечері, після сільськогосподарських робіт, я захочу займатися облагородженням території.

"Може треба було йти до лікаря помічницею?" — майнула шалена думка, яку я відразу відкинула, поставивши їй подумки оцінку "ідіотизм". Тут умов нормальних для гігієни немає, в цьому світі. Раптом ще чуму якусь підчеплю, працюючи на лікаря. Е-е-е ні-і! Нам такого добра не треба!

Спіткнувшись через швабру, яка гиденько зареготала, я простяглася на підлозі з найбільшим, просто звірячим бажанням вбивати. Можна з неї, до речі, і розпочати було! Але мозок, що вчасно ввімкнувся, нагадав про секрети попереднього господаря, які так сердешно плекалися нею, і я трохи притримала свій запал. Але накричала на неї від душі! А то подивися, яка мерзотниця, нападати вона на мене вирішила.

— Безволоса швабра, ось ти хто! — вліпила я, сподіваючись хоч якось її образити, і вкотре засумнівалася у власній адекватності. — Жах, куди мене занесло?

Перекусити перед робочим днем ​​треба було обов'язково. І нехай Ласка обіцяла годувати мене на полі, все ж таки я чудово розуміла, що, максимум, мені дістанеться шматок хліба і ковток молока, та й те, аж в обід. А в мене ще залишилося трохи фруктів, шматок хліба та трохи варення, якими вчора пригостила баба Града. Добре було б каші та м'яса поїсти, але по—перше, такого не було, а по—друге – навіть якби було, то приготувати нема на чому. Про що, до речі, мені теж треба потурбуватися найближчим часом.

— Трясця твоїй матері! — заволала я, хапаючись за пальці, прищемлені дверцятами однієї з шаф.

— Ти сюди щось клала, щоб лазити? — раптом видала вона недружелюбно і чомусь чоловічим голосом. — Он в інші лізь, їх повно тут.

— Я всього лише шукала куди поклала їжу, мерзенне дерево! — помалу починала закипати. Вести війну з предметами побуту — це просто пекло якесь! Чи варті ці секрети таких мук?

— Сабріно, все гаразд? — за дверима пролунав стурбований голос Ласки. Чого це вона зрання?

— Так—так, — крикнула їй, знизила голос до загрозливого шепоту, звернулася до шафки, — тільки спробуй ще раз так зробити і обіцяю, я спалю тебе на багатті! Іду, Ласко!

Відчинивши двері, я помітила не тільки її, а й ще кілька людей, які весело про щось говорили за парканом. У руках вони тримали хтось вила, хтось граблі – мабуть моя робоча команда завітала. Добре, що я була майже готова. Не встигла лише поснідати.

— Ходімо, дівчинко, — усміхнулася щиро жінка. — Вже розвиднілося! А роботи у нас багато сьогодні.

— Йду, — обізвалась похмуро, захопивши з собою пару фруктів. Дорогою і перехоплю.

Вже в обід я знову повернулася до думки, що варто було піти до лікаря. Подумаєш, зараза якась причепилася б, дрібниця! Може б він не вигнав мене працювати під спекотним, літнім сонцем і навіть, чим чорт не жартує, приготував би якийсь чудо—засіб від ниючих м'язів.

А ще, був один факт, що ввів мене в ступор. У них, робітників поля, не було сапи. Граблі, вила, сокири були, а сапи — ні. Трава прибиралася вручну, а я побоялася уточнювати щодо такого важливого та корисного інвентарю. Просто, якщо вони існують, то нічого страшного не сталося б. Мені б відповіли, може посміялися б з “міської” дівки і на тому закінчилося. А якщо сап і справді немає в цьому світі? Як вони на мене після цього реагуватимуть? Я ж так необережно і здати себе можу.

Загалом, потрібно буде прояснити це питання, і якщо такого інвентарю немає, то винайти. Це ж знущання, руками дрібну траву рвати!

Зате ввечері мені видали три моркви, два буряки, пару цибулин і ріпу, які я ж і вирвала ненароком із землі. Сказали, що це тільки першого дня таке щастя мені — далі штрафуватимуть за псування врожаю. А що я? Я погодилася, подякувала за овочі і стала згадувати, як отримати з них насіння. Все ж таки, я дійсно, “міська”.

Додому я прийшла ближче до вечора. До заходу сонця час ще залишався і треба було взяти своє кволе тільце в руки і почати працювати у дворі. Але після дня в полі, та ще й без інструменту, сил майже не залишилося. Я готова була впасти на ліжко, не купаючись, і не рухатися аж до ранку. А варто тільки уявити, що завтра чекає такий же божевільний, важкий день, одразу настрій падав до нуля і бовтався на рівні плінтуса.

— Не хочу—у—у, — провила я, сівши на стілець і схиливши голову на дерев'яний стіл. Овочі, які я загорнула в хустку, залишилися валятися біля входу, і я не мала жодного бажання ними зараз займатися. Але ж треба.

— Гей, з тобою все гаразд? — почувся стурбований голос Соломи. Боже, я напевно так жахливо виглядаю, що мене навіть віник жаліє!

— Ага, — пробурмотіла я, не відриваючи чола від столу. — Просто втомилася. І їсти хочу. Як тут приготувати поїсти можна?

— Невміха криворука, — єхидно прошипіла швабра. У—у—у, гримза яка! Ти подивися на неї!

— Я зараз тебе пущу на розпалювання каміна, — навіть огризнулася я якось мляво і жалібно. Якби хтось так погрожував мені, я б у відповідь тільки посміялася і відпустила ще пару неприємних зауважень. — Точно! Камін! А якийсь казанець є?