Розділ 4

Село при денному світлі виявилося набагато більше, ніж здалося мені вчора ввечері. Я чомусь вважала, що живуть тут від сили чоловік двадцять, а тут самих будинків понад п'ятдесят. Ласка ж на це сказала, що їхнє селище вважається одним із найбільших в окрузі.

— Сам граф Ніртійський виділили нам поля та трохи гуриків із власної скарбниці для будівництва села, — розповідала вона. — Та й данину ми платимо набагато менше, ніж сусідні селища.

— Чому? — запитала я здивовано. Цікаво, що за особливе ставлення у графа до цього місця? Просто така забаганка чи тут прихована якась таємниця? Коханка, захована у селі від злої графині, наприклад. Або я передивилася турецьких серіалів і тепер скрізь бачу змову та інтриги. А насправді все могло виявитися набагато простіше — земля більш родюча, ніж в інших місцях. І як мудра людина, граф навмисне знизив податки, щоб з решти селищ з'їжджалися сюди і обробляли поле. Ну, а паралельно – не лише там.

— Та хто ж його знає? Нам не доповідають, — Ласка знизала плечима і потягла мене вперед. — Он бачиш будинок, де ще дерево засохле?

— Ага.

Симпатичний, до речі, будиночок. Дах солом'яний, як і у всіх, але стіни, на відміну від інших, що я бачила, розписані квітковими візерунками. Дворик здавався не великим, але скільки там було квітів! В основному польових, звичайно, але один єдиний кущ троянд я все ж таки помітила. Тільки дерево вибивалося зі всієї краси.

— Цю яблуню посадив чоловік Агафії, перш ніж поїхати до міста торгувати, — розповідала Ласка. — Та так і не повернувся, а дерево засохло того ж року. Але вона не дозволила його нікому спиляти, бо є на ньому одна єдина жива гілочка. Все вірить, що чоловік повернеться, бідолашна.

— А ви в це вірите? — З сумнівом простягла я.

— Не думаю, майже два роки минуло. Живий був — повернувся б, — зітхнула жінка і повела мене далі. — А от дивись, Марк іде. Перший красень у нашій глушині та на всі руки майстер!

"Ага, і за сумісництвом, бабій місцевий!", — подумала я, розглядаючи русявого красунчика. Такий собі Бред Пітт на мінімалках. М’який овал обличчя, широкі блакитні очі з густими віями. І відкрита, доброзичлива посмішка. Тільки як на мене, чомусь, його усмішка більше нагадувала хитрий оскал ситого хижака, якому дуже нудно і він шукає собі чергову іграшку. Та й погляд, приблизно, такий самий. Симпатичний хлопець, нічого не скажеш, але той ще засранець! Мій колишній чоловік такий самий був.

— Ласка, доброго ранку! — привітався він з нами тягучим медовим тоном. — А що за красуня поряд з тобою? Я раніше її тут не бачив.

Марк окинув мене оцінюючим поглядом, затримався на оголених щиколотках і подивився просто у вічі. Усміхнувся зворушливо, ну так йому здавалося, гадаю, і потягнув свої ручища до мене.

— Сабріна! — схопила його простягнуту долоню і від душі потрясла, вводячи хлопця в подив. — Приємно познайомитися!

Щоправда, тон, з яким я говорила, і вираз обличчя якось були дуже далекі від сказаних слів. І чесно кажучи, нафіг цих мужиків! Нещодавно одного козла позбулася, щоб зараз на шию іншому вішатися.

— Ми до баби Гради йдемо, — Ласка мабуть помітила мій недружній настрій і поспішила ретируватися, відсуваючи акуратно хлопця убік. — Будь здоровий, Марку! Мамці передай, що я ввечері забіжу.

Далі, якийсь час йшли мовчки. Тільки жінка якось косо і несхвально на мене зиркала й фиркала, як сердитий їжак. Ох, яка я невдячна! Вона мене з першим парубком на селі познайомила, а я не оцінила. Фу такою бути!

— А от і баба Града шкутильгає, — вказала Ласка на скрючену стареньку, що спиралася на ціпок і несла у вільній руці кошик.

— Треба їй допомогти, — сказала і помчала до бабці, щоб перехопити важку для неї ношу. І треба сказати вчасно підбігла, бо та почала вже перехилятися і молоко з горщика почало вихлюпуватися потихеньку. — Обережно! Давайте понесу?

-— Ой, розлила, — прокряхтіла та мало не плачучи. — Е-ех, стара дурепа! Майже все розлила!

— І нічого не все, — поквапилася її втішити. — Тут трохи зовсім встигло капнути. А хочете, я збігаю ще візьму? Тільки у мене грошей немає.

— Чого-й немає?

— Гуриків, говорю, немає.

— Доброго дня, бабо Градо! — у цей момент підійшла Ласка. — От дивіться, вчора приїхала до нас. Сабріною звуть. Гарна дівка, жаліслива, та тільки наївна, як сліпий кіт! Виділені гурики у старости забула.

— Ай, курча не опір'яне! — заголосила бабця. — Куди ж ти дивилася, дівчино? Як жити тепер думаєш? Он навіть Тавлика молока безкоштовно не наллє, гурик у тиждень вимагає. І цей скнара, хлібник, пів буханки сьогодні і ту, кривлячи пику давав. А я ж йому домашніх яблучок принесла, троє яєчок, а він!

"Ну, зате бабці ні в якому зі світів не відрізняються!" — подумала я, ледве приховуючи посмішку і сміх, що так і рвався з середини, поки ми не поспішаючи йшли до її будинку.

— Ху-у-ух! — зітхнула вільно, опинившись знову вдома. Прогулянка Ервенрном, так називається село, мене надто втомила. Як і купа нових, але, на мій погляд, абсолютно марних знайомств.

— Як пройшов день? — поцікавився віник, коли я практично впала на підлогу поряд з ним.

— Складно сказати, — погляд упав на протилежну стіну. — Люди як люди, зі своїми проблемами та характерами. Баба Града, в подяку за вимиті вікна та випрані фіранки, сказала дасть мені дві курки та півня. А я гадки не маю ні куди їх засунути, ні як за ними доглядати. Не в хаті ж їх тримати, слово честі!

А ще, якщо я правильно пам'ятаю уроки зоології, у курей часто бувають блохи та інша гидота. Перш ніж поселити, в ще не побудований курник, і займатися розведенням, потрібно їх обробити спеціальним засобом. Якого, звичайно ж, у цьому світі немає! З чого випливає, що мені все ж таки доведеться йти спочатку кланятись до старости, а потім уже до Хідена.

— Не можна в хаті! — майже заволав Солома. Якби він мав руки, він ними точно замахав, впевнена. — Сарай за будинком був. Маленький, перекошений, але був.