Розділ 3

"Мати рідна! А щоб вас чорти забрали! І за це ще платити?!" — крутилося у мене в голові, поки я розглядала виділений мені будиночок з зовні. Дві стіни з каменю, дві з дерева, яке вже схоже зіпсувалося капітально і трималося буквально на чесному слові. І якщо придивитися, можна помітити велику кількість невеликих дірочок по всьому периметру дерев'яної стіни. Короїди чи терміти? Боже, та тут терміново потрібна санобробка приміщення! І маю сумніви, що в цьому світі є спеціальні служби для знищення шкідників.

"Або все ж таки є?" — задумливо подивилася в спину Хідена, що квапливо віддалявся. Здається, він говорив про зілля для печінки, яке залишив п’яному. Може він зможе приготувати зілля від шкідників для мене? Уявила список необхідних справ і записала туди перший пункт. А взагалі, треба було б знайти папір і ручку (або чим вони тут пишуть?) і написати повноцінний план.

Усередині будинок виявився ще страшнішим, ніж зовні. Світло ледве проходило крізь невелике вікно, вкрите шаром павутини та пилу, освітлюючи не доглянуте, старе приміщення. Дихати затхлим, сухим повітрям виявилося дуже складно, до того ж, через поїдене комахами дерево в повітрі крім звичайного пилу висів ще й деревний. І це я тільки зробила кілька кроків від дверей! Що ж виявиться далі?

— От на тобі, — зітхнула розчаровано і приречено, — я сподівалася поспати після дороги. Але, схоже, мені доведеться всю ніч прибирати тут. Якби я була віником, то де б ховалася?

— У чистому будинку хочеться бути, де мною користуватимуться, — почувся незадоволений голос якогось старого із глибини будинку.

— Хто тут?! — злякано підскочивши, вигукнула я.

У договорі жодного слова не було про сусідів. А раптом це примара попереднього власника? Адже світ магічний, хтозна які жахіття можуть тут оживати!

 Озирнулася навколо у пошуках хоч якоїсь відповідної зброї для самозахисту, знайшла-таки віник, але нічого більш відповідного не побачила. Через брак інших варіантів, схопила його і приготувалася оборонятися. Дім мій тепер! Я договір підписала!

— І що шукала? Працювати треба, а не казна-чим займатися! — біля вуха буркнув ... віник?!

— А-а-а! — заволала я і кинула предмет, що говорив, геть.

— Чого волати, питається? — продовжував бурчати він. — Сама ж шукала мене, а тепер репетує. Ох і молодь пішла — зовсім зледачіла. Працювати не хоче зовсім.

— Що-що?! Та щоб ти знав, я збиралася прибирати в цьому домі, доки ти не почав мене лякати! — викрикнула я.

— Ти хіба віників ніколи не бачила?

— Тих, що вміють говорити — ні, — збентежено завмерла, усвідомивши, що сперечаюся з господарським приладдям. Схопилася за голову і сівши навпочіпки пробурмотіла: — Боже мій, я збожеволіла.

— Дивна ти дівка, — продовжував бубоніти віник. — Ось господар мій, той навпаки казав, що без співрозмовника з глузду з'їхати можна. Тож він нас і створив.

— Стривай, — підхопилася я, схопившись за останню фразу. — Нас? Ти ще й не один такий?

— Ти що глуха? Сказав же начебто зрозумілою мовою.

Чудово! Наді мною насміхається віник! Може просто я головою вдарилась? Та не може такого бути! Чи таки може?

— І багато вас? — з побоюванням оглядаючи приміщення, ніби звідти до мене вибіжить ціла череда розмовляючого начиння, запитала я.

— Не дуже. То ти збираєшся зайнятися справою чи так у дверях і сидітимеш?

Господи, у нього ще й очі є?! Звідки ще він міг знати, що я роблю?

Я вже збиралася кинутися геть із дому і вимагати від старости інше житло, аж раптом мені розвиднілося. Це ж насправді дуже гарна купівля! Не доведеться перевертати весь будинок, щоб знайти потрібне приладдя для прибирання, вони самі скажуть, де лежать чи стоять. Може навіть розкажуть про цей світ і мені не доведеться розпитувати, ризикуючи видати себе, інших людей. А балакучість предметів якось переживу.

— У тебе є ім'я? — Прикриваючи двері, запитала я у віника.

— А як же! — гордо відповів він. — Солома!

Ну, так собі ім’я. Хоча, цілком підходяще для нього, мабуть.

— А я — Сабріна. От і познайомились! Ну що, готовий до роботи? Потрібно поприбирати тут — пилу і павутиння дуже багато.

— Вперед! Я так давно цього чекав, — з якоюсь ніжністю, якщо так взагалі можна сказати, видав він. 

Тож до роботи!

Насамперед, ми з Соломою знайшли якусь ганчірку та дерев'яне відро, яке, до речі, теж виявилося трохи поїдене комахами і на ньому, як і на стіні, теж вже почали з'являтися дірки. Добре хоч тільки зверху, а не на дні. Ну і Слава Богу, ці речі виявилися звичайнісіньким інвентарем, а головне — мовчазним. Бо в мене в голові вже почали згадуватися бородаті анекдоти про важку роботу зубної щітки та туалетного паперу.

— Чуєш, а де воду можна набрати? — запитала я віника, поки ми кошмарили павуків та знімали павутиння.

— А от цього не знаю, — відповів він і голосно чхнув. — Прошу вибачення!

Твою дивізію, це занадто навіть для запалення мозку! Як можна займатися прибиранням, коли твій інвентар постійно чхає та розмовляє? Мені аж шкода його стає. Може придбати звичайний, який не говорить, а з цим вести душевні бесіди? А раптом, він образиться?

Докотилися! Я турбуюся про тонку душевну організацію віника! Та за мною психлікарня плаче, слово честі.

— На подвір'ї колодязь був, — почула я жіночий голос. Різко сіпнулася і мало не впала з табуретки, на якій стояла, збираючи павутину в кутку під стелею.

— Хто це сказав? — озирнулася в різні боки, у пошуках чергової речі, що говорить, і помітила літню жінку, що стояла у дверях. — О, добрий вечір!

— І тобі не хворіти, якщо не жартуєш, — вона спокійно увійшла до будинку, тягнучи перед собою, судячи з усього, дуже важкий кошик.

— Зачекайте, я вам допоможу, — швидко зіскочила з табуретки і кинулася до неї. Як і передбачалося, вантаж виявився справді дуже нелегким. І чого вона його тільки сама перла? — Вам допомогти донести його додому?