Розділ 2

Слова чоловіка змусили мене на якийсь час замовкнути і добряче замислитися.

— А що ти мав на увазі, говорячи про клітку? Посеред площі на огляд людям виставляють, як дивне звірятко чи що?

— Звідки у твоїй голові такі дикі ідеї? — здивовано глянув на мене Хіден. — У в'язниці сховають чи може в найвіддаленішому монастирі.

У монастир, чи кудись під замок, від небажаної партії позбувалися і в нашому світі. Достатньо згадати дружин князів, царів та інших коронованих козлів. Скільки таких родовитих дам проживали свій вік під замком! Наче й не в'язниця, але й водночас не свобода. А в наш час багатьох нещасних у психлікарні тримали, що теж далеко не найщасливіша доля. Просто щоб не мозолили очі людям і не заважали цим негідникам насолоджуватися життям.

Зі знедоленими, схоже, той самий принцип. Адже Хіден сказав, що знайдуться ті, хто відвернеться не тільки від міченого, а й від відмовника (буду так їх називати). Приміром, захоче цей покидьок Сабріни одружитися з якоюсь панночкою, що підходить йому за статусом, а її сім'я візьме і дізнається, що він зробив. Тільки на відміну від інших, уявімо,  вона дотримується думки, що відмовлятися від диспонсі – це зрада. І все, не дозволять своїй дочці за мерзотника вийти. Загалом, не дивно, що знедолених намагаються кудись сховати. В'язниця – найкращий варіант для такої мерзенної справи.

Питання в іншому. Якщо істинні впізнають один одного моментально, то, виходить, їх повинно притягувати до своєї пари. Хіба ні? Як же тоді зміг цей хлопчина відмовитися від Сабріни через кілька місяців? Весь цей час вони мали зустрічатися, а отже якісь почуття мали б зародитися.

— Хіден, — задумливо звернулася я до чоловіка, — а що відбувається з тим, хто відмовився від своєї пари?

— Сподіваєся, що хлопець буде сумувати за тобою? — хмикнув він невесело. — Даремно! Якщо був багатим і знатним, то його сімейка точно знайшла алхіміка, готового все життя варити для їхнього синочка відворотне зілля.

Голос Хідена просто сочився отрутою та зневагою. Невже він настільки благородний, що такого не схвалює? Чи справа в іншому?

— А якщо не знайшли?

— Навряд чи. Сам не зміг би відмовитися, скоріше за все, — через кілька хвилин мовчання відповів чоловік. — Тільки даремно ти собі голову ламаєш. Навіщо це все тепер? Чи хочеш повернутися і спробувати удачі? На щось таки сподіваєся?

Під уважним поглядом сірих очей, заперечливо похитала головою. Ну я ж не дурепа! Тим більше, навіщо мені це? До Роя я ніякого потягу не відчуваю, стати його парою — не маю бажання. Потрапити до в’язниці або монастир — теж. А влаштуватися в новому, хоч і незнайомому, світі і без подібного, вельми сумнівного союзу, зможу. Потрібно лише трохи розібратися.

Майже весь день ми провели у дорозі. Тіло, що дісталося мені, виявилося не дуже витривалим, що теж мене зовсім не здивувало. Через це нам доводилося часто зупинятися, щоб я могла хоч трохи відпочити. А ось Хідену, здавалося, зовсім не складно було крокувати, навіть із важким мішком на плечі.

Якось спробувала його підняти, поки чоловік відходив у спаві – цікаво ж, – але навіть від землі відірвати не змогла. Як він його пер і не кректав від важкої ноші — біс його знає! Та що там кректав — він навіть найменших ознак втоми не показував, на відміну від мене, що ледве волочила ногами. Хоча, судячи з намацаних мною значних розмірів м'язів, Хіден знаходився в дуже хорошій фізичній формі.

— Переночуємо тут, — сказав він, коли ми зайшли до якогось села.

Сонце вже сіло за обрій, повітря стало помітно прохолодніше, а тупотіти нам до будинку чоловіка, схоже, було ще далеко. У будь-якому разі, я так втомилася і зголодніла, що згодна була вже майже на все, якщо платити доведеться не самій.

— Тільки спати нам, все одно, в халупі, — тихо пробурмотів він.

— Чому? — з цікавості запитала я, хоча, напевно, мені точно слід було б помовчати.

— Не пустять міченого в пристойне місце, — роздратовано смикнув рукою.

Цей рух наштовхнув мене на якусь думку, яка залетіла в голову і не затримавшись там, одразу вислизнула. Схоже втома все ж таки давалася взнаки. Як, власне, і шлунок, що знову, непристойно голосно, сповістив, що йому потрібна їжа. І цього разу його перебило тихе бурчання з боку Хідена.

— Слухай, а звідки ти так багато знаєш про істинні пари і особливо про знедолених? — по дорозі до будівлі, що добряче нахилилася, все ж задала питання, яке дуже цікавило мене.

Він мовчав і я вже вирішила, що не отримаю відповіді. А коли через деякий час він заговорив, я очі витріщила від здивування.

— Тому що я сам — мічений.

Залишок шляху ми провели у тяжкому мовчанні. Кожен думав про своє. І хоча в мене з язика рвалися до біса багато запитань, я розуміла, що зараз не час.

Коли Хіден говорив про халупу, виявилося, що він ще сильно применшив “гідності” цього закладу. Звикла до комфортних умов, я ледве стримувалась, щоб відверто не кривитися від огиди.

А гидувати було від чого! Скошена, двоповерхова, дерев'яна будівля, що конче потребувала капітального ремонту, стояла в самому кінці селища. Іржава вивіска була обляпана брудом і вкрита засохлими, бурими плямами. І мені дуже хотілося сподіватися, що це не кров, про яку я одразу подумала! 

Сходинки перед входом рипіли голосніше вахтерки в гуртожитку і відбивали бажання піднятися ними не гірше за злісного, скаженого пса. Але оскільки вибору у мене все одно не було, довелося переступити через себе і йти всередину.

— Диви хто прийшов! — тільки-но ми опинилися в приміщенні, назустріч Хіденові п'яно похитуючись вийшов якийсь пияка. — Досі не скапустився?

— Як бачиш, — спокійно відповів чоловік, простягаючи п'яничці мішечок, судячи з дзвону, явно з монетами. — Переночувати пустиш?

— А чого ж не пустити? Заплатив, то залишайся! — і тут його погляд упав на мене, що ховалась за широкою спиною Хідена. Очі господаря будинку розширилися так, що він став схожим на п'яну карикатуру, які так любили малювати вуличні художники у парках. — А це хто?