Пролог

"Я відмовляюся від Сабріни Вельтон в якості своєї істинної пари!"

Звуки повністю щезли або, може, це я оглухла від гучного знущального сміху свого вже колишнього судженого, його мерзенних друзів і своєї єдиної, як я вважала, подруги. Серце стислося від нестерпного болю, готове вмить розірватися на тисячі шматків, відправляючи мене в небуття.

 "Відмовляюся..." — продовжувало луною звучати в голові, немов самого факту, що від мене відмовилися було недостатньо.

Істинні пари чи, як їх ще називали, диспонсі, у Бортлейні народжувалися не так і рідко, але й не дуже часто. На одне покоління таких щасливчиків припадало трохи більше двох–трьох пар. Сама магія нашого світу вела суджених до зустрічі.  Де б не народилися, не жили, чим би не займалися — їхні дороги  завжди перетиналися. І після єдиного погляду в очі, розуміли, хто перед ними. Їхнє життя вмить змінювалося, адже прогаяти шанс прожити щасливе і прекрасне життя ніхто не хотів, зрозуміло, що за рідкісними винятками.

"Відмовляюся…".

Траплялися випадки, що диспонсі ставали діти ворогуючих родів, люди різних соціальних статусів і їм, а точніше їх рідним, складно було переступити через свою гординю та змінити багатостолітні устрої. Тоді й знайшли спосіб як розірвати зв'язок між істинними, та тільки він виявився по істині огидним. 

Той, від кого прилюдно (інакше ніяк) відмовлявся його диспонсі, отримував щось на кшталт тавра на тілі та аурі. Не просто мітка — справжнє прокляття, яке найближчим часом знищує всіх, хто захоче пов'язати своє життя зі знедоленим.

"Відмовляюся…" — за що? За що він так вчинив зі мною? Навіщо клявся у вірності і пестив мій слух словами про безмежне кохання?

— За що? — сльози болю та розпачу бризнули з очей, заважаючи побачити вираз обличчя Роя.

— О, Сабріна, не влаштовуй сцен, — знущально простягнув він, під єхидні смішки друзів. — Ти себе у дзеркало бачила? Вугласта, як страшко, ні гроша в кишені. Та я ласку всьому світу зробив, відмовившись від такої замурзанки!

Рой Праліанський, племінник герцога Нордійського, найкращий випускник академії цілителів і просто перший красень королівства став моїм диспонсі кілька місяців тому. Ми зустрілися поглядами на Золотому мості та покохали один одного з першого погляду. Принаймні, я вірила в це. 

Моєму щастю не було меж! За спиною наче виросли крила, підносячи до самих хмар. 

А тепер їх ніби вирвали, відрізали до самої спини, залишаючи лише пекучий біль та  тугу.

Ковтаючи гарячі сльози, я з усіх ніг кинулася геть — подалі від утютюкання і насмішок, від знущальних фраз і пихатого пирхання колишньої кращої подруги.

Попереджала ж стара черниця, коли дізналась з ким звела мене доля, щоб я відмовилася від союзу і бігла не оглядаючись до найвіддаленішого монастиря. Але я не вірила її словам, думала, що стара нічого не розуміє і хоче позбавити мене щастя! Наївна дурепа! Куди мені, сироті без роду, без таланту та гроша до племінника самого герцога? Погрався з почуттями дурної дівчини і викинув на звалище, наче сміття. Нічого не залишив, навіть найменшої надії.

Стоячи на тому ж мосту, що одного разу звів нас разом, я зрозуміла, що це кінець. Моє життя не коштувало більше нічого й обірвалося ще там, біля фонтану ратуші, коли Рой зрікся мене. Моя душа стала такою ж темною, як глибокі води річки, яка стрічкою вигиналась під мостом. Як же тепер жити далі?

"Відмовляюся!" — знову пролунало набатом у голові.

На жаль, я вчасно не помітила вилетівшу карету і той факт, що кучер втратив управління конями. Зрозуміла це тільки тоді, як від удару від зіткнення вилетіла за огорожу моста. 

— Проклинаю тебе Рой Проалінський! — від щирого серця побажала я, перш ніж опинитись в обіймах темних вод.

Чудернацький сон виявився моїм першим спогадом у цьому дивному світі. Тепер я – Сабріна Вельтон!