Глава 2

Мері навіть не могла подумати, що це буде такий виснажливий день. І не дивно, адже у перші дні на новому місці ми повинні запам'ятати багато імен не тільки студентів своєї групи, а й вчителів, а також показати себе з гарної сторони.

І Мері це вдалося. Уже через тиждень дівчину запрошували вчителі взяти участь у різних мистецьких конкурсах. Мері дійсно мала талант малювати. Її роботи були дуже реалістичними, завдяки чому вона і завойовує серця вчителів, які бачать цю красу.

Та красу бачили не тільки в картинах дівчини. На Мері багато хто звертав увагу. Звичайно, темні очі, довге кучеряве волосся, приємна усмішка. Усе в ній зачаровувало. Хлопці та дівчата запрошували її у свої компанії, але Мері постійно відмовляла, адже їй більше до душі бути самій або ж товаришувати з кимось одним. І вона знайшла собі подругу, яку звати Джен. Тиха, спокійна і сором'язлива. Вони чудово здружились і спілкувались так, неначе багато років вже знають один одна одну.

Цей день нічим не відрізнявся від інших. З гарним настроєм Мері йшла на заняття. 
Через музику, яка лунала в наушниках, дівчина не почула, що її хтось гукав. Через кілька секунд після цього її звалили з ніг.
Мері заплющила від болю очі. 

- Ох, чорт! - дівчина почула чоловічий голос. - Дозволь допомогти тобі підвестись?

Мері підняла голову і подивилась на того, хто її штовхнув. Це знову був той хлопець, який ще у перший день влетів у неї. 
З очей не по її волі пішли сльози. Коліна всі розбиті, а її колготки, які Мері сьогодні вперше одягнула, були розірвані. 

- Ну, ну, ну, не плач, будь ласка, - сказав хлопець, піднімаючи її. - Я тебе проведу до закладу.
- Мене ніхто не пустить туди з таким виглядом. Подивись тільки на мене, ще й все болить. - Мері жалісливо дивилась на юнака.
- Ти далеко живеш?
- Ні, а що? - запитала дівчина.
- Я проведу тебе, - рішуче сказав хлопець і міцно взяв Мері під руку.

Дівчина нічого не відповіла, а лише вказала у бік свого будинку.
- Ми раніше зустрічались, чи не так? - запитав хлопець.
- Зустрічались, ти і тоді ледь не звалив мене з ніг.
- Вибач, тоді я не знав, що прямо біля дверей хтось стоїть. Але я тоді ще й переплутав аудиторії. А цього разу я просто дивився собі під ноги, - винувато говорив юнак.
- Нічого, я думаю, завтра я буду мати набагато кращий вигляд і наслідки від сьогоднішнього падіння мене не турбуватимуть, - Мері мала одну родзинку: вона ніколи не тримала зла на когось і намагалась залишатись позитивною навіть після такого.
- Я також на це сподіваюсь. Мене, до речі, звати Фред.
- Я знаю, - відповіла дівчина. І коли побачила здивований погляд юнака, додала: - Твій друг тебе кликав тоді й назвав твоє ім'я. 
- А, точно. А тебе то як звати?
- Я Мері.
- Не дуже гарний початок знайомства, - Фред поглянув на коліна дівчини. - Але я радий знайомству.
Мері усміхнулась і сказала:
- Ми на місці. Це мій дім.
- Ну тоді до зустрічі. Я не знаю скільки я вже вибачався, але вибач. Я обіцяю, що буду обережнішим наступного разу.
- Побачимо, - відповіла Мері, входячи в будинок.

Матір Мері мала свій онлайн магазин, тому працювала вдома. Вона не чекала, що її донька прийде так рано, та ще й у такому стані. 
На всі запитання мами дівчина відповіла спокійно та зрозуміло, тому мама, трішки заспокоївшись, обробила рани Мері та подзвонила до куратора, щоб сказати причину відсутності на парах її дочки.

Мері вирішила даремно час не гаяти, тому почала робити те, що давно планувала - розмалювати акриловими фарбами двері у своїй кімнаті. Це її дуже заспокоювало і відволікало від болю в ногах.

Уже під вечір Мері покликала маму, щоб та оцінила її роботу, а потім вони сіли на ліжко і почали говорити про все, що тільки можна говорити.

Мері насолоджувалась такими моментами, які вона проводила з мамою, адже вона знала, що у її віці мати такі стосунки з матір'ю є рідкістю. І вона пишалась такому успіху, що зберегла такі відносини.

Мері прокинулась від того, що мати стукала у двері.
- Доню, до тебе прийшли.
Було дуже дивно чути таке о шостій ранку, та ще й у будній день. Дівчині було дуже важко змусити себе підвестись з ліжка, тому вона попросила маму запросити непроханого гостя до її кімнати.

Через декілька хвилин на порозі кімнати Мері стояла Джен.
- Привіт, Мері. Тебе учора не було на парах, трубку ти не брала, а у ввечері мої батьки забрали мене в театр, тому я не мала змоги прийти вчора. Я переживала, що з тобою щось трапилось, тому вирішила зайти перед навчанням і дізнатись, що сталось. І якщо ти не проти, то підемо разом до коледжу, - тихим голосом промовила Джен, неначе боючись, що Мері все ще спить.
- Привіт, Джен, - все ще сонним голосом відповіла Мері, запрошуючи подругу в кімнату. Ще скільки хвилин і Джен знає всю історію про те, що сталось вчора. 

Подруга зраділа, що у Мері тепер з'явився симпатичний знайомий і вона не могла цього не сказати. Це викликало сміх в обох дівчат.

- Вибачте, що перериваю від розмови, але через 30 хвилин почнеться заняття, - у розмову втрутилась мама Мері. - Джен, Мері сьогодні ще залишиться вдома, нехай відпочине, а тебе ми з нетерпінням чекатимемо ввечері. 

Джен попрощалась з Мері й побігла на навчання. Сама ж Мері вирішила ще трішки поспати.

Знову стук у двері кімнати. 
- Мері, тут якийсь молодий юнак хоче тебе побачити, - по голосу мами, Мері зрозуміла, що та посміхається.
- Мамо, ти жартуєш? Який молодий юнак? Я ні з ким не знайома, - пробурчала Мері, не встаючи з ліжка.
- Він назвав себе Фредом. 
- Як Фред?!