.

Кожен отримує свого янгола-охоронця, от і вона отримала — мене.

Так, я — Янгол. Її янгол-охоронець. Я завжди поруч з нею і знаю її: кожну думку, кожен жест, кожен погляд. Іноді мені здається, що я і є нею.

Але почнемо з початку — з того чудового моменту її зародження і моєї появи.

Зустріч батьків — то не моя робота, то вже інші постаралися.

Та от в якийсь момент я зрозумів, що існую. Виник з тонких матерій та почуттів. Мій особистий Великий вибух, що дав мені існування.

Так само і вона в цю саму хвилину почала існувати — коли відбулося перше розділення клітини.

Я вже знав, що це буде дівчинка, яке волосся вона матиме, який колір очей — бо це все вже було в ній. Я не бачив її, але уявляв. Мабуть, так само, як і її мати, коли ніжно торкалася свого живота й намагалася уявити, якою буде її дитина.

— Хлопчик чи дівчинка? — запитувала вона себе. А мені хотілося кричати:

«Звісно, це дівчинка!»

І вона росла. Щодня ставала трохи більшою, сильнішою. Її маленьке серце билося так швидко, ніби колібрі в клітці.

Перший поштовх — от вона стала настільки сильною, що вже почала штовхатися, заявляти про себе. А як це тішило її батьків! Вони гордилися, навіть вихвалялися цим. І я гордився.

Мої маленькі крила росли разом із нею. Я ставав сильнішим. Її життя давало мені силу. Я спостерігав, як вона вовтузиться в животі, немов танцює, коли її мама слухала музику. А потім — мирно засинала, іноді посмоктуючи палець.

І ось нарешті — день її народження. Момент радісного очікування. Мої сили досягли повноти. Вона впоралася. Вона молодець. Вона виграла свою першу битву — народилась. Кумедний згорток із великими очима — темно-шоколадного відтінку з маленькими золотинками, коли вона сміється.

Її батьки теж захоплено спостерігали за нею, ловлячи кожен погляд, кожну — бодай невимушену — міміку на цьому пухкому рожевому обличчі. Стояли над колискою й сперечалися, як її назвати, перебирали цілу жменю імен. Та я вже знав: вона — Соломія. Просто Соля.

І я трохи допоміг.

По телевізору йшов якийсь сюжет про оперу, й прозвучало ім’я Соломії Крушельницької. Мати на хвильку застигла, а потім глянула на батька, а він лише махнув головою на знак згоди.

— Ну що ж, привіт, Соломіє, — промовила її мати.

І тонке пір’ячко лягло на колиску. Моє пір’ячко. З лівого крила. Та байдуже — це ж одне. В мене он скільки їх, багато.

Я беріг її сон, лагідним вітерцем гойдав колиску. А вранці будив сонячними зайчиками. Вона, ще заспана, сонна, завжди так мило посміхалася. Її усмішка була для мене, як дорогоцінний нектар — солодкий і п’янкий.

Соломія мала каштанове волосся насиченого відтінку, що переливалося й виблискувало на сонці. І ці дитячі хвилі — легкі локони, природні — так їй личили. Її мама ніколи не заплітала їх, лише зав’язувала стрічки — червоні чи рожеві. І локони підстрибували, щойно Соломія поверне голову, чи просто задере носика. От як вона любить задирати носика. Справжня майстриня. Робить вигляд, ніби ображається, а я ж усе бачу — її очі світяться тими золотинками.

Звісно, були і прикрі випадки, перші невдачі й падіння — і я втратив ще кілька пір’їн зі своїх крил. Вона впала й забила коліна — мені боліло. Червоне садно на коліні ніяк не загоювалося, бо Соломія регулярно його поновлювала. А потім вона почала вчитися їздити на велосипеді. Її батько вчив. І я втратив ще кілька пір’їн.

Настала осінь — і Соломії прийшов час іти до школи. Безтурботне дитинство закінчилося. А в мене з’явилося ще більше роботи.

Школа — період навчання й випробувань. Новий досвід і розчарування щодня. Усе може статись уперше — й змінити тебе назавжди.

Це той час, коли мені хотілося обгорнути Соломію своїми крилами та заховати від цілого світу. Щоб вона вмить стала дорослою і вже могла розуміти всі тонкощі людського життя. Але люди так не можуть. Їм потрібна ця школа життя. Дуже болісна, до речі. Без неї — не буває справжніх крил.

Я здував легким вітерцем записки з її стола, та іноді не встигав. І вона плакала, сховавшись у дівчачому туалеті. Та потім витирала очі і гордо йшла далі. Я тоді пишався нею і одночасно плакав поруч.

Взагалі не маю уявлення, як вона впоралася. З кожним образливим словом, лайкою, кривдою.

Коли нічого не вдавалося, і вона не могла зрозуміти навіть себе. Коли зробила пірсинг лише наперекір батькам та пофарбувала свої гарні коси у синій колір. І лише я знав, що то не непокора, то її протест.

Я бачив, як іноді ламається її серце, як воно болить. І намагався вберегти, як тільки міг. Від отих парубків, що тільки те й робили, що обговорювали її форми, притрушуючи це все жартами й їдкими коментарями. Кожен із них тільки й думав про те, щоб нею заволодіти — як річчю, як іграшкою. Вони навіть влаштували парі на неї.

«Уявляєте, на мою Соломію… Вони що, в дитинстві не награлися?»

Один із них все ж розбив їй серце. І я ще довго гоїв ту рану, що він заподіяв. Я змінював її маршрут, автобус запізнювався — всього на хвилину — тільки б вона не зустріла його, ідучи зі школи. І щоразу на асфальті залишалась пір’їнка.

Я беріг від слів, сказаних із лестощів, і від образ, кинутих навздогін, коли ніхто не чує.