Розділ 49. Вечірні таємниці Карпат

Розділ 49. Вечірні таємниці Карпат

Сонце повільно ховалося за вершинами Чорногори, забарвлюючи небо в відтінки помаранчевого й фіолетового, ніби пензлем художника. Полонина, де Міра, Роман і Мія провели день, тепер затихла, лише вітер шелестів травою, а далекий дзюркіт струмка додавав спокою. Вони поверталися стежкою назад до хатини, Мія сиділа на плечах у Романа, втомлена, але щаслива, тримаючи в руках букетик гірських квітів. Її маленькі пальчики плели вінок, і вона наспівувала пісеньку, яку почула від гуцулів напередодні.

— Тату, а ми завтра знову підемо на гору? — запитала Мія, смикаючи Романа за волосся. Він розсміявся, поправляючи її на плечах.

— Звичайно, принцесо. Але спочатку вечеря. Господарка обіцяла вареники — твої улюблені.

Міра йшла поруч, тримаючи Романа за руку. Її вогняне волосся, освітлене останніми променями сонця, здавалося полум'ям, що танцює на вітрі. Вона відчувала, як Карпати наповнюють її енергією, яку вона давно втратила в метушні Дніпра. Робота в “АртВізії”, шкільні проблеми Мії, навіть успішні майстер-класи Романа — все це здавалось далеким, наче сон. Тут, у горах, вони були просто сім'єю, без дедлайнів і турбот.

У хатині їх чекала вечеря: стіл на ганку, накритий білою скатертиною, з гарячими варениками, свіжим хлібом і трав'яним чаєм. Господарка, старенька гуцулка на ім'я Ганна, усміхнулася, побачивши їх.

— О, мої гості! Сідайте, їжте. А ввечері розпалю багаття — розповім легенду про карпатських духів.

Мія заплескала в долоні від захвату, а Міра подякувала, відчуваючи тепло від цієї гостинності. Після вечері вони розпалили багаття у дворі. Полум'я танцювало, кидаючи тіні на обличчя, а зірки над горами сяяли так яскраво, ніби хтось розсипав діаманти по небу. Мія сиділа між батьками, закутана в ковдру, і слухала, як Ганна розповідала про мавок — лісових духів, що заманюють мандрівників піснями.

— А якщо побачити мавку, то що робити? — запитала Мія, широко розплющивши очі.

— Треба співати з нею, — відповіла Ганна, усміхаючись. — Бо вони люблять щирі серця.

Коли господиня пішла спати, Міра, Роман і Мія залишилися біля вогню. Мія швидко заснула на колінах у Міри, її дихання було рівним і спокійним. Роман додав дров, і полум'я спалахнуло яскравіше. Дрова тріскотіли, і від вогнища відлітали червоні іскри, наче мрії, які зароджувалися в думках у Міри. Роман поглянув на задумливе обличчя коханої, згадуючи з чого все починалося:

— Знаєш, Міро, ці гори нагадують мені наш перший спільний відпочинок на Блакитних озерах, — тихо сказав він, дивлячись на вогонь. — Тоді я зрозумів, що ти — моя доля. А тепер дивлюся на Мію і думаю: як ми дійшли до цього щастя?

Міра посміхнулася, гладячи волосся доньки.

— І я згадую. Від тоді багато що змінилося. Соня тепер наша подруга. Життя дивне, Романе. Але я боюся повертатися до Дніпра. Там знову робота, школа... А якщо ми втратимо цей спокій?

Він узяв її руку, стиснувши міцно.

— Не втратимо. Ми змінилися. Твій бізнес процвітає, мої майстер-класи теж. Але тепер ми знаємо: сім'я на першому місці. Може, відкриємо філіал “АртВізії” тут, у Карпатах? З традиційними візерунками, як у пані Марії.

Міра замислилася, дивлячись на зорі. Ідея здалася їй ідеальною — поєднати роботу з природою, дати Мії більше свободи. Але це було не те, що бажала її душа. Вони проговорили довго, плануючи майбутнє. Полум'я потріскувало, а ніч шепотіла. А в душі зароджувалися нові мрії.