Розділ 48. Карпатські пригоди тривають

Розділ 48. Карпатські пригоди тривають

Ранок у Карпатах прокидався тихо, наче природа сама боялася порушити спокій. Сонце пробивалося крізь густі крони сосен, малюючи золоті смуги на дерев’яній підлозі хатини. Міра прокинулася від дзвінкого сміху Мії, яка вже бігала по подвір’ю, ганяючись за метеликом. Повітря було прохолодним, наповненим запахом роси й гірських трав, а далекий шум струмка додавав мелодії цьому ранковому спокою. Міра посміхнулася, відчуваючи, як Карпати поволі зцілюють її від утоми, що накопичилася за весь час роботи в “АртВізії”. Цей відпочинок був саме тим, чого вона потребувала, щоб згадати, що найважливіше.

Роман уже стояв на ганку, тримаючи дві чашки трав’яного чаю, зібраного місцевими. Його темне волосся було трохи скуйовджене, а в очах блищав той самий пустотливий вогник, який Міра помітила ще в офісі “BrandVibe” багато років тому.

— Доброго ранку, моя люба дружино, — сказав він, простягаючи їй чашку і легенько торкаючись її плеча. Міра засміялася, відчуваючи, як тепло його голосу зігріває краще за чай.

— Ти що, знову тренуєшся в компліментах? Гори тебе явно надихають, — відповіла вона, підморгнувши. Роман нахилився ближче, ніби ділячись секретом:

— Це не гори, це ти. Але тихо щоб Мія не почула, а то буде нам на пиріжки. —  Вони обоє розсміялися, а їхній сміх змішався з дзвінким реготом Мії, яка саме намагалася спіймати метелика сачком із гілок.

Сьогодні вони запланували пішу прогулянку до полонини, де, за словами господині хатини, відкривався вид на весь хребет Чорногори. Мія була в захваті від ідеї “підкорити гору”, як вона це називала, і вже тягала Романа за руку, благаючи швидше вирушати.

— Тату, ми ж будемо як альпіністи! У мене навіть рюкзак є! — вигукувала вона, гордо демонструючи свій маленький рюкзачок із восьминіжкою. Її зелені очі сяяли так яскраво, що здавалося, ніби вона сама — частинка цього карпатського дива. Міра фотографувала її, відчуваючи, як серце сповнюється ніжністю. Після всіх шкільних випробувань, дражнилок Софії та тріумфу з проєктом про вишиванки, Мія заслужила цей безтурботний щасливий момент. І нарешті справжній відпочинок разом, сім’єю, без зйомок, поїздок і всього того що, забирало час у їхньої родини.

Стежка до полонини вела через густий ліс, де під ногами хрустів мох, а повітря пахло грибами й хвоєю. Сонце пробивалося крізь листя, створюючи мереживо світла й тіні. Мія бігала попереду, вигукуючи: “Мамо, дивися, це ж гриб-гігант!” — і показувала на величезний білий гриб, що стирчав із землі, як маленький парасоль. Роман підхопив її на руки, прикидаючись, що гриб — це “чарівний палац лісових ельфів”, і Мія реготала так голосно, що птахи злетіли з гілок.

— Тату, ти смішний! Але я все одно знайду ельфів! — заявила вона, вириваючись із його обіймів і кидаючись досліджувати кущі. Її дитяча радість була наче музика, що наповнювала ліс, і Міра з Романом обмінялися поглядами, сповненими любові.

— Вона точно твоя донька, — шепнула Міра. — Така ж вигадниця.

На полонині їх чекала справжня нагорода: безкрайній вид на гори, що тяглися до горизонту, вкриті зеленим килимом, із хмарами, що пливли так низько, наче їх можна було торкнутися. Мія закричала від захвату, розкинувши руки, і закружляла, ніби намагаючись злетіти.

— Я птах! Я літаю! — вигукувала вона, а її сміх відлунював від схилів. Міра з Романом розстелили плед, дістаючи кошик із домашніми пиріжками від господині хатини. Вони їли, сміючись і згадуючи, як колись гуляли парком Шевченка в Дніпрі, коли Мія ще була в мріях. Роман узяв Міру за руку, його пальці ніжно стиснули її долоню.

— Знаєш, я досі пам’ятаю, як ти вперше прийшла в офіс. І подумав: ця дівчина точно змінить моє життя,” — сказав він тихо. Міра почервоніла, як тоді, в перший день у “BrandVibe”. “А я подумала, що ти занадто ідеальний, щоб бути реальним. Добре, що я помилилася,” — відповіла вона, і вони поцілувалися, легенько, але з тим теплом, яке з’являється лише після років разом.