Розділ 43. Виклики батьківства

Розділ 43. Виклики батьківства

Міра сиділа в офісі «АртВізії» у Дніпрі, переглядаючи ескізи для нової колекції — вишиванки для європейського ринку. Телефон гудів від повідомлень: клієнти, Лілія, Соня. Але її думки були з Мією. Донька стала тихішою, хоч і намагалася посміхатися. Міра відчувала, що пропускає важливі моменти, і це гризло її. Адже з кожним роком, з кожним днем її маленька донька ставала дедалі дорослішою, усе більше прагнула бути самостійною і віддалялася від мами. Ці думки були каменем на душі Міри. Вона відчувала, що так не можна, і треба щось робити.

Роман тим часом боровся з власними викликами. Як справжній голова сім’ї, він викладався на повну, не жаліючи себе ні вдень, ні вночі. Його майстер-класи розширювалися, але грант від Павла вимагав звітів, поїздок, нових ідей. Він повернувся додому втомлений, але помітив, що Мія малює сама, не розповідаючи, як минув день.

— Міро, ми щось робимо не так, — сказав він увечері, коли Мія спала. — Вона сумує, а я не знаю, як допомогти.

Міра зітхнула, дивлячись на його втомлені очі.

— Я теж боюся, Романе. «АртВізія» забирає мене, але Мія важливіша. Може, ми забагато хочемо? Але я не можу зараз зупинитися. — Закривши обличчя руками, тихо заплакала Міра.

Вони посварилися — вперше за довгий час. Роман звинуватив Міру в тому, що вона занадто заглиблена в роботу, а Міра згарячу кинула, що він ховає свої страхи за майстер-класами. Але коли сльози висохли, вони сіли на терасі, дивлячись на Дніпро.

— Ми вчимося, — тихо сказав Роман. — Вчимося разом із Мією. Давай пообіцяємо одне одному: вечори — для Мії.

Міра кивнула, стискаючи його руку. На серці стало тепло й спокійно. Прохолодний вітер погойдував пасмо волосся Міри. Цей вечір був особливим, і це усвідомили обоє. Наступного дня вони забрали Мію зі школи й пішли до парку Глоби. Вони так давно не гуляли втрьох. Під час прогулянки Мія зізналася:

— Я боюся, що в школі я не така, як усі, — сумно дивлячись під ноги, видихнула Мія. Такі слова було дуже дивно чути від маленької дитини. Мія була дорослою не за віком. Життєві обставини змусили її осмислити те, що не могло прийти в голову її ровесникам.

Міра обійняла її, відчуваючи, як серце розривається.

— Ти наша зірка, — сказала вона. — І ми завжди будемо з тобою.

Роман додав, піднімаючи Мію на руки:

— А знаєш, ти дійсно не така, як усі. Ти не маєш бути такою, як усі. Ти особлива. І не тому, що отримуєш кращі оцінки, а тому, що ти набагато мудріша за інших. А знаєш, чим ще ти краща? Бо я люблю тебе найбільше в світі. І якщо в тебе щось виходить чи не виходить, я люблю тебе однаково сильно. Мені не важливо, які ти маєш оцінки чи що думають твої однолітки. Ти найкраща, бо ти — моя Мія!

Мія всміхнулася, горнучись до сильного татового плеча. Міра обняла їх обох, і на серці стало тепло. «Тепер ми точно на правильному шляху», — подумала вона.