Розділ 41. Перший дзвоник

Розділ 41. Перший дзвоник

Ранок першого вересня в Дніпрі мав запах осіннього листя та свіжої фарби шкільних коридорів. Міра поправляла вишиванку на Мії, чиї зелені очі блищали від хвилювання. Вишиванка, яку подарувала пані Марія, була прикрашена ромашками, а маленький рюкзак із корабликом гойдався на плечах. Мія, якій виповнилося шість, тримала Міру за руку, дивлячись на гамірне шкільне подвір’я. Це була хвилююча подія і для Міри з Романом, і для Мії.

— Мамо, а якщо я не сподобаюся? — тихо спитала Мія, стискаючи іграшковий кораблик.

Міра присіла, поправляючи її кучері, такі ж темні, як у Романа.

— Ти моя зірочка, — сказала вона, посміхаючись. — Усі тебе полюблять, бо ти справжня. А якщо ні, то це не важливо, адже ми з татком тебе любимо. І всі наші друзі теж.

Роман стояв поруч, тримаючи телефон, щоб сфотографувати їх. Його очі блищали гордістю, але Міра бачила тривогу в його погляді. Він боявся, що не впорається як батько, що його робота — майстер-класи для дітей, які тепер фінансувалися грантом від Павела, — забиратиме час від Мії. Він обійняв її, шепочучи:

— Міє, ти готова завоювати школу? Ти найкраща!

Вона кивнула, але її ручка міцніше стиснула руку Міри. На шкільній лінійці діти гомоніли, а вчителі роздавали квіти. Але коли Мія пішла до класу, однокласниця Софія, дівчинка з білявим хвостиком, пирхнула:

— Що за вишиванка? Це ж не модно. В мене є така ж, але я її не ношу.

Мія опустила очі, і Міра відчула укол у грудях. Вона хотіла втрутитися, але Роман поклав руку їй на плече.

— Дай їй шанс, — прошепотів він. — Вона сильна.

Того вечора Мія була тихою. Вона сиділа в їхньому будинку на пагорбі, малюючи сонечко, але її очі були сумними. Міра сіла поруч. Хвилювання за донечку переповнювали її.

— Міє, що сталося? — спитала вона, гладячи її по голівці.

— Софія сказала, що моя вишиванка дивна, — пробурмотіла Мія. — Може, я не така, як усі?

Міра відчула, як серце затремтіло. Вона згадала свої шкільні роки, коли її руде волосся робило її “інакшою”. Вона обійняла Мію.

— Твоя вишиванка — це наша історія, — сказала вона. — І ти особлива. Завтра ми покажемо, яка ти крута.

Роман, почувши розмову, додав:

— Міє, знаєш, як я боявся першого класу? А потім знайшов друга — Геру. Тепер він від мене ні на крок. Ти теж знайдеш своїх.

Мія всміхнулася, тримаючи кораблик.