Розділ 36. Презентація в Америці

Нью-Йорк гудів, як величезний вулик, де кожен звук — від клаксонів таксі до гомону натовпу — зливався в симфонію. Та яке б не було захоплення від міста, відчуття, що вона тут чужа, не відпускало. Усе тут здавалося холодним і беземоційним. Міра стояла в холі конференц-центру, тримаючи в руках планшет із презентацією. Її вогняне волосся було зібране в акуратний пучок, а вишиванка, яку вона одягла для виступу, додавала впевненості. Блакитна спідниця, подарована Анною, надавала їй серйозності та ділового стилю. Але в животі гуділи метелики. Сьогодні вона мала презентувати проєкт американським клієнтам — фінальний крок, який міг або підняти “АртВізію” на новий рівень, або розчавити її мрію.

Зал був повний: бізнесмени в костюмах, дизайнери з нотатниками, журналісти з камерами. Міра відчувала, як серце калатає, але згадала слова пані Марії: “Кожен стібок — це твоя історія. Розкажи її”. Вона глибоко вдихнула і почала. На екрані з’явилися кадри: золоті поля, гуцульські килими, пані Марія за вишиванням, діти в вишиванках, що сміються біля Дніпра. Її голос, спочатку тремтячий, ставав дедалі впевненішим.
— Це не просто одяг, — говорила вона. — Це Україна. Її душа, її сила, її плин, як річка, що з’єднує минуле з майбутнім.

Клієнти слухали, затамувавши подих. Літній чоловік із Техасу, той самий, що аплодував у селі, кивнув із посмішкою. Здається, саме він з’їв останній вареник. Але коли Міра закінчила, кілька хвилин панувала тиша, а потім зал вибухнув оплесками. Вона відчула, як напруга спадає, а на її місце приходить тепло. Після презентації директорка клієнтів, Емілі, підійшла до неї.
— Міро, це було неймовірно. Ми хочемо не просто колекцію. Ми хочемо, щоб ти відкрила філіал “АртВізії” в Нью-Йорку. Ти з нами?

Міра застигла. Пропозиція була мрією, але означала переїзд, нове життя, ще більшу відстань від Мії та Романа. Вона посміхнулася, обіцяючи подумати, але в голові вирували думки. Тієї ночі, сидячи в готелі, вона дивилася на хмарочоси Манхеттена. Їхні вогні сяяли, як зорі, але не гріли, як Дніпро. Вона зателефонувала Роману.
— Романе, вони хочуть, щоб я залишилася, — сказала вона, стискаючи телефон. — Але я не знаю, чи зможу без вас. – Вона вже відчувала яке рішення має прийняти, але вона завжди радилася з Романом, цей раз не виключення.
Його голос був теплим, як завжди, але з ноткою тривоги.
— Міро, ти моя зірка. Ми вирішимо разом. Повертайся, і поговоримо.

Міра кивнула, хоч він і не бачив. Вона відкрила ноутбук, де Соня надіслала новий пост: відео з презентації, яке вже набирало тисячі лайків. Коментарі були повні захоплення: “Це Україна!”, “Я хочу таку вишиванку!” Міра всміхнулася, відчуваючи, як підтримка Соні та підписників зігріває її. Але рішення ще чекало попереду.