Розділ 26. Конкуренція в “АртВізії”

Ранок у київському офісі “АртВізії” був гамірним: телефони дзвонили, колеги гуділи над ескізами, а запах кави змішувався з ароматом дощу, що накрапав за вікном. Міра сиділа за своїм столом, переглядаючи нотатки для проєкту. Її ідея була простою, але глибокою: показати американським клієнтам, як вишиванки й екологічні матеріали можуть розказати історію України — від золотих полів до плину Дніпра. Вона замалювала кадр: пані Марія тче візерунки, а поруч діти граються в травах. Але думки перервав голос Зоряни.

— Міро, можна? — Зоряна підійшла, тримаючи планшет із глянцевими ескізами. — Я подумала, що твоїй концепції бракує сучасності. Ось, глянь, я додала мінімалізм, нейтральні кольори. Американцям це ближче.

Міра відчула, як у грудях закипає роздратування. Ескізи Зоряни були ефектними: чисті лінії, монохромні палітри, але в них не було душі. Вишиванки виглядали як модний аксесуар, а не історія. Вона зітхнула, намагаючись бути ввічливою.

— Дякую, Зоряно, цікаво. Але я хочу зберегти автентичність. Вишиванка — це не просто тканина, це про людей, про їхні історії.

Зоряна знизала плечима, але її посмішка була натягнутою.

— Ну, як скажеш. Але клієнти люблять тренди. Подумай.

Коли Зоряна відійшла, до Міри підійшла Аліна — молода блогерка, яку Лілія найняла для промо в соцмережах. Її довге світле волосся було зібране в хвіст, а очі блищали амбіціями. Вона тримала телефон, гортаючи інстаграм.

— Міро, Зоряна права, — сказала Аліна, не відриваючись від екрана. — Твої вишиванки класні, але в Штатах це не зайде без модного вайбу. Я можу запустити кампанію, але потрібен хайп. Давай я покажу твої ескізи своїм підписникам, але з фішками Зоряни?

Міра стиснула губи. Вона знала, що соцмережі важливі, але відчувала, що Аліна більше дбає про лайки, ніж про суть проєкту. Вона похитала головою.

— Аліно, я ціную твою енергію, але давай спочатку покажемо справжню історію. Якщо вона зачепить, хайп буде сам.

Аліна знизала плечима й пішла, бурмочучи щось про “старомодність”. Міра відчула себе самотньою в цьому гамірному офісі. Вона зателефонувала Соні, яка тепер була її подругою й партнеркою по промо.

— Соню, я тону, — зізналася Міра, дивлячись на Дніпро за вікном. — Зоряна й Аліна хочуть зробити з мого проєкту глянець, а я хочу душу.

Соня розсміялася, її голос звучав тепло через слухавку.

— Міро, ти як завжди — вулкан. Слухай, я знаю, як це виправити. Надішли мені свою вишиванку, ту, що пані Марія робила. Я зроблю пост у соцмережах, розкажу історію. Мої підписники таке люблять. А Зоряну з Аліною не слухай — вони просто хочуть бути в центрі.

Міра погодилася, і того ж вечора Соня запостила фото вишиванки з розповіддю про пані Марію та її село. Пост несподівано став вірусним: тисячі лайків, коментарі від людей, які ділилися спогадами про свої вишиванки. Міра, читаючи їх, відчула тепло в грудях. Вона написала Соні: “Ти чарівниця!” Але в офісі Зоряна кинула на неї косий погляд, а Аліна буркнула: “Це тимчасово, Міро. Без трендів ти не витягнеш”.

Міра дивилася на Дніпро, що плив за вікном, і думала, що річка завжди знаходить шлях. Вона відкрила ноутбук і почала працювати над новим відео, шепочучи: “Я покажу вам душу”.