Розділ 25. Перші кроки Мії

Сонце ледь пробивалося крізь хмари над Дніпром, коли Анна забирала Мію з дитячого садка. Дворічна дівчинка, із темними кучериками, як у Романа, і зеленими очима, як у Міри, тримала в ручках іграшковий кораблик, який подарував дідусь Василь. Її вишиванка від пані Марії була трохи замурзана фарбою — Мія “малювала мамі сонечко”, як пояснила вихователька. Але Анна помітила, що дівчинка незвично тиха.

— Мія, що сталося, сонечко? — запитала Анна, присідаючи біля неї. Її біляве волосся гойдалося в недбалому пучку, а очі світилися теплом. — Хочеш морозива?

Мія похитала головою і пробурмотіла:

— Хочу маму.

Анна відчула укол у грудях. Вона знала, що Мія сумує за Мірою, яка вже два тижні в Києві. Роман намагався проводити з донькою якомога більше часу, але його фірма забирала всі сили. Анна взяла Мію за руку і повела до парку Глоби, сподіваючись відволікти її. Там, біля фонтану, вона купила кульку і почала розповідати казку про русалку, яка жила в Дніпрі.

— І знаєш, Мія, та русалка одного дня подарувала дівчинці кораблик, щоб вона могла пливти до мами, — вигадувала Анна на ходу. Мія всміхнулася, але її очі залишалися сумними.

Тим часом у Києві Міра сиділа в офісі, переглядаючи повідомлення від Анни: “Мія сумує, але ми впораємося. Тримайся, зірко!” До повідомлення було прикріплене фото: Мія тримає кульку. Міра відчула, як очі защипало. Вона зателефонувала Анні.

— Анно, як вона? — голос Міри тремтів. — Я відчуваю себе найгіршою мамою.

— Ой, не починай, — відповіла Анна, сміючись. — Мія — твій маленький вулканчик, вона сильна. Просто сумує, бо ти її зірка. Ми з Герою влаштуємо їй день пригод, не переживай. А ти там як?

Міра зітхнула, дивлячись на начерки на столі. Зоряна щойно надіслала свої ескізи — глянцеві, сучасні, без душі вишиванок, які так любила Міра. Вона розповіла Анні про конкуренцію в офісі, про тиск Лілії, про сумніви.

— Слухай, — сказала Анна, — пам’ятаєш, як ти боялася в “BrandVibe”? А потім розірвала всіх із тими презентаціями. Ти можеш, Міро. А Мія тут із нами, ми її не залишимо.

Після розмови Міра зателефонувала пані Марії. Стара майстриня, почувши її голос, одразу засміялася:

— Міро, ти звучиш, як моя донька, коли їхала до міста. Боялася, що діти її забудуть. Але знаєш, я колись залишила своїх малюків із мамою, щоб поїхати на ярмарок. І нічого, виросли, люблять мене. Твоя Мія — твоє серце, вона завжди буде з тобою.

Міра посміхнулася, відчуваючи, як слова пані Марії заспокоюють її. Тієї ночі вона увімкнула відеозв’язок із Мією. Дівчинка, сидячи на руках у Романа, показала малюнок сонечка.

— Мамо, це тобі! — сказала Мія, і її голос був як маленький дзвін. Міра заспівала їй колискову, ту саму, що співала бабуся Олена, і Мія заснула, тримаючи кораблик. Міра заплакала, але в її сльозах була не лише туга, а й рішучість. Вона відкрила ноутбук і почала працювати над презентацією, шепочучи собі: “Я впораюся. Для Мії, для Романа, для нас”.