Розділ 24. Київський ритм

Київ зустрів Міру гамором Хрещатика і запахом кави, що доносився з маленьких кав’ярень, захованих між скляними фасадами. Вона стояла на балконі знятої квартири, тримаючи в руках чашку трав’яного чаю, який уже став її ритуалом. Вогняне волосся гойдалося на легкому вітрі, а очі вдивлялися в далечінь, де між будинками мерехтіла стрічка Дніпра. Річка була тут іншою — ширшою, гучнішою, але все одно рідною, ніби нагадувала їй про домівку. Міра зітхнула, відчуваючи, як у грудях змішуються хвилювання і туга. Київ здавався чужим, хоч і обіцяв нові горизонти.

Квартира, яку надала “АртВізія”, була сучасною: білі стіни, великі вікна, мінімалістичні меблі. Але Мірі бракувало затишку їхнього будинку в Дніпрі — запаху млинців, які Роман готував щосуботи, сміху Мії, що ганялася за іграшковим корабликом. Вона подивилася на телефон: фото Мії, де та сміється, тримаючи вишиванку від пані Марії, зігріло її, але водночас стиснуло серце. “Чи правильно я зробила, що приїхала?” — подумала вона, поправляючи пасмо волосся, яке лізло в очі.

Сьогодні був її перший офіційний день у київському офісі “АртВізії”. Новий проєкт — рекламна кампанія для американського ринку, що поєднувала українські традиції з екологічними ініціативами, — здавався мрією. Але Лілія, директорка, уже попередила: “Це твій шанс, Міро, але тиск буде шалений”. Міра кивнула, ховаючи страх за посмішкою. Вона знала, що може, але метелики в животі гуділи, як бджоли перед бурею.

Офіс “АртВізії” на Подолі гудів, наче вулик. Скляні стіни відбивали сонце, а в повітрі пахло кавою і свіжими квітами на ресепшені. Міра, у темно-синій сукні, яка, за словами Анни, робила її “серйозною, але з вогником”, увійшла до зали для нарад. Її вогняне волосся привертало увагу, але вона відчувала себе трохи не в своїй тарілці. Лілія привітала її теплою посмішкою, але очі директорки були пильними.

— Міро, вітаю в Києві! — сказала Лілія, поправляючи окуляри. — Сьогодні познайомишся з командою. Проєкт великий, клієнти з Америки хочуть усе й одразу: вишиванки, екологію, сучасність. Ти готова?

— Так, — кивнула Міра, хоч у горлі стисло. Вона відкрила ноутбук, де вже були начерки: кадри золотих полів, пані Марія за вишиванням, Дніпро під сонцем. Але щойно вона почала розповідати, двері відчинилися, і до зали ввійшла Зоряна  — нова дизайнерка, про яку Лілія згадувала побіжно. Її темне волосся було ідеально укладене, а посмішка здавалася надто впевненою, ніби вона вже знала, що переможе.

— О, Міра, ти та, що з вишиванками? — сказала Зоряна, простягаючи руку. Її голос був м’яким, але з ноткою виклику. — Чула, ти зірка в Дніпрі. Подивимося, як Київ тебе прийме.

Міра стиснула її долоню, відчуваючи, що пальці холодні, наче лід. “Це просто привітання, — подумала вона, — але чому здається, що вона вже суперниця?” Зустріч продовжилася, але Міра ловила на собі погляди Зоряни, які ніби оцінювали кожен її рух.

Після наради Лілія відвела Міру вбік.

— Зоряна талановита, але амбітна, — тихо сказала вона. — Вона хоче вести проєкт. Покажи, що ти можеш, Міро. Я вірю в тебе.

Міра кивнула, але в голові гуділи сумніви. Вона повернулася до свого столу, де лежала фотографія Мії, і подумала про Романа. Він обіцяв приїхати на вихідні з Мією, але його голос по телефону вчора звучав напружено — щось про нового клієнта, який може піти до конкурента. Вона написала йому: “Як ти? Мія скучила?” Відповідь прийшла швидко: “Усе ок, але роботи по горло. Мія малює тобі сонечко. Скоро побачимося”. Міра посміхнулася, але серце стиснулося. Вона дивилася на Дніпро за вікном офісу, що виблискував унизу, і подумала: “Річко, дай мені сил”.

Того вечора, стоячи на балконі, Міра дивилася на вогні Хрещатика. Київ гудів, але вона відчувала себе самотньою. Вона згадала Дніпро — той, що плив біля їхнього будинку, де вони з Романом гуляли, тримаючись за руки. Телефон задзвенів, і вона побачила повідомлення від Анни: “Міро, тримайся! Київ — це твій новий Монастирський острів. Покажи їм!” Міра всміхнулася, відчуваючи, як тепло подруги зігріває її. Але в глибині душі вона знала: Київ — це не тільки шанс, а й випробування.