Розділ 23. Новий початок

Розділ 23. Новий початок

Зима повільно накривала Дніпро сніговим покривалом, що було досить рідко, і місто виглядало, ніби казкове полотно. Міра стояла на балконі, кутаючись у вовняний шарф, і дивилася, як сніжинки танцюють над річкою. Мія, уже впевненіше тримаючись на ніжках, тупотіла в кімнаті, ганяючи іграшковий кораблик, а Роман готував какао, наповнюючи квартиру теплом і ароматом. Їхнє життя після фестивалю в селі набуло нового ритму: проєкт Міри з вишиванками став міжнародним хітом, а благодійна ініціатива Романа для дітей села почала втілюватися.

Але сьогодні Міра відчувала неспокій. Лілія з “АртВізії” запропонувала їй очолити новий проєкт — цього разу для американського ринку, з фокусом на екологічні ініціативи, поєднані з українськими традиціями. Це був ще один крок угору, але водночас виклик, який вимагав переїзду до Києва на кілька місяців. Міра знала, що це означатиме: більше часу далеко від Мії, від Романа, від Дніпра. Вона повернулася до кімнати, де Роман розливав какао.

— Романе, нам треба поговорити, — сказала вона, сідаючи на диван і притискаючи Мію до себе. — Лілія хоче, щоб я очолила проєкт у Києві. Це величезна можливість, але… я не знаю, чи готова залишити вас.

Роман поставив чашки на стіл і сів поруч, його очі були серйозними, але теплими.

— Міро, ти пам’ятаєш, як ми їхали до Кракова? Ти боялася, але ми впоралися разом. Київ — це не так далеко. Ми можемо їздити до тебе, а ти — до нас. І знаєш, моя фірма отримала нового клієнта в Києві. Може, це знак?

Вона посміхнулася, але сумніви не відпускали. Мія, відчувши напругу, притулилася до мами, і Міра відчула, як її маленьке серце б’ється. “Як я можу її залишити?” — подумала вона, але водночас згадала слова пані Марії: “Коли вишиваєш, вкладаєш душу”. Її душа була в роботі, у сім’ї, у мріях, які вона не могла відпустити.

Наступного дня Міра зустрілася з Анною і Герою в їхній улюбленій кав’ярні на Набережній. Анна, тримаючи чашку з латте, вислухала її.

— Міро, ти боїшся, бо любиш їх, — сказала вона, кивнувши на фотографію Мії на телефоні. — Але ти не втратиш їх, їдучи до Києва. Ти покажеш Мії, що мама може бути сильною і вдома, і в роботі. А ми з Герою будемо вашими “запасними бабусею й дідусем”.

Гера, жуючи печиво, додав:

— І я вже готую Мії репертуар жартів про київські котлети! Слухай, Міро, ти ж не просто дизайнерка — ти вулкан. Вивергайся!

Міра розсміялася, відчуваючи, як їхня підтримка розганяє хмари сумнівів. Того вечора вона зателефонувала Соні, яка тепер стала не лише подругою, а й партнеркою по проєктах. Соня, почувши про Київ, одразу запропонувала:

— Я можу допомогти з промо в соцмережах. І, до речі, я знаю кількох екоблогерів у Києві — вони підтримають твій проєкт. Тільки скажи, і я приїду.

Міра відчула, як коло її підтримки міцнішає. Вона повернулася до Романа, який грав із Мією, будуючи вежу з кубиків.

— Я їду, — сказала вона тихо. — Але ми будемо разом. Обіцяй, що приїжджатимете щотижня.

Роман підвівся, обійняв її, і Мія, сміючись, вчепилася за їхні ноги.

— Обіцяю. І знаєш що? Я гордий за тебе. Ти не просто моя дружина — ти мій герой.

Наступного тижня Міра вже стояла в київській квартирі, яку зняла “АртВізія”. Вікна виходили на Хрещатик, і місто гуділо новою енергією. Вона розклала ескізи: вишиванки, перероблені матеріали, кадри Дніпра й Карпат. Проєкт мав показати, як традиції можуть жити в сучасному світі. Але щовечора, коли вона дзвонила Роману й Мії по відеозв’язку, її серце стискалося від туги.

Одного дня Роман із Мією приїхали несподівано. Мія кинулася до мами, а Роман тримав букет рожевих троянд. Вони гуляли Києвом, сміялися, їли морозиво, і Міра відчула, що відстань — це лише кілометри, а їхня любов міцніша за будь-які виклики.

Повернувшись до роботи, Міра занурилася в проєкт із новою силою. Вона згадала бабусині слова: “Дніпро завжди пливе вперед, і ти пливи”. І вона пливла — із сім’єю в серці, з коренями, що давали їй силу, і з мріями, що сяяли, як зорі над річкою.