Розділ 22. Повернення до коренів

Розділ 22. Повернення до коренів

Осінь у Дніпрі пахла опалим листям і димом від далеких багать. Міра стояла на порозі бабусиного будинку в рідному містечку, тримаючи Мію на руках. Запрошення від пані Марії на фестиваль вишиванок прийшло несподівано, але воно здалося Мірі знаком. Вона взяла Романа, батьків і навіть Анну з Герою, які напросилися “для підтримки й веселощів”. Мія, загорнута у вишиванку від пані Марії,  розглядала кольорові стрічки, що гойдалися на вітрі біля сільської площі.

Будинок бабусі стояв, як і раніше, — старий, із зеленими віконницями, що трохи облупилися, але повний спогадів. Міра згадала, як бігала тут босоніж, слухаючи бабусині історії про русалок і Дніпро. Ті спогади здавалися такими далекими, але водночас живими, ніби нитки, що зв’язували її минуле з сьогоденням.

— Міро, ти як удома виглядаєш, — усміхнувся Роман, ставлячи валізу біля порога. — Може, нам сюди переїхати? Мія б корівок ганяла.

— Тільки якщо ти навчишся доїти тих корівок, — пожартувала Міра, але в її очах промайнула тінь. Повернення сюди будило невпевненість: чи не втратила вона щось важливе, ганяючись за кар’єрою в місті?

Фестиваль гудів на площі: столи з вишиванками, музика, діти в барвистих сорочках. Пані Марія, побачивши Міру, обійняла її, ніби рідну доньку.

— Твоя кампанія оживила наше село, — сказала вона, показуючи на натовп. — Люди приїхали з інших міст, щоб побачити наші вишиванки. А це твоя Мія? Така  вогняна, як і ти!

Міра посміхнулася, але в голові крутилася ідея. Спогади про бабусю й пані Марію надихнули її на нову серію роликів — про сімейні цінності, про те, як традиції об’єднують покоління. Вона уявила кадри: діти в вишиванках, батьки, що тримають їх за руки, і Дніпро, що пливе, як символ вічності.

Роман, помітивши її задумливість, запропонував:

— А що, якщо ми зробимо щось більше? Наприклад, благодійний проєкт для дітей села — майстер-класи, школа мистецтв? Моя фірма могла б знайти спонсора.

Міра глянула на нього, відчуваючи, як його ідея запалює її. Але сумніви не відпускали: чи вистачить ресурсів? Чи вдасться поєднати це з роботою й Мією? Вона поділилася думками з Анною, яка, попиваючи трав’яний чай, вислухала її.

— Міро, ти боїшся, бо це нове, — сказала Анна, погладжуючи Мію по голівці. — Але згадай, як ти боялася їхати до Кракова. І що? Ви з Романом розірвали! А я з Герою допоможемо. І, до речі, Соня вже тут — вона хоче організувати промо для фестивалю.

Соня справді приїхала, і її зміна вражала. Вона вже не була тією заздрісною дівчиною з минулого — тепер вона роздавала вказівки фотографам і блогерам, щоб фестиваль засяяв у соцмережах. Побачивши Міру, вона обійняла її.

— Я хочу, щоб цей фестиваль став початком чогось великого, — сказала Соня. — І щоб ти знала: я вчуся в тебе бути кращою.

Міра відчула тепло від її слів. Того дня фестиваль об’єднав усіх: пані Марія подарувала Мії маленьку вишиванку, Гера танцював із дітьми під сопілку, а Роман домовився з місцевим бізнесменом про фінансування благодійного проєкту. Батьки Міри, стоячи осторонь, посміхалися, тримаючись за руки.

Увечері, коли музика стихла, Міра й Роман стояли біля бабусиного будинку, тримаючи Мію за крихітні ручки. Вона робила перші невпевнені кроки, і Міра відчула, як сльози щастя підступають. Спогади про дитинство змішувалися з мріями про майбутнє.

— Це мій дім, — тихо сказала Міра. — Але наш дім — там, де ми разом.

Роман обійняв її, і вони дивилися на зорі, знаючи, що їхнє життя — це баланс між коренями й новими горизонтами, між минулим і мріями, які вони будуватимуть разом.