Розділ 20. Світло в тунелі

Розділ 20. Світло в тунелі

Дніпро виблискував під осіннім сонцем, коли Міра стояла в офісі “АртВізії”, поправляючи вишиванку перед презентацією. Сьогодні приїжджали клієнти з Німеччини, і її серце калатало, ніби перед першим побаченням. Відео з пані Марією було готове: кадри золотих полів, дитячий сміх і розповідь про візерунки, що дихали історією, — усе це мало вразити. Але сумніви гризли: чи достатньо цього? Чи гідна вона такого масштабу? Поруч стояла Соня, тримаючи чашку кави й підбадьорюючи:

— Міро, ти виклалася на повну. Вони будуть у захваті. А якщо ні, я знаю одного блогера, який рознесе їх у пух і прах, — підморгнула вона.

Міра всміхнулася, але напруга не відпускала. Олена, яка останнім часом трималася осторонь, все ще кидала оцінюючі погляди, і Міра відчувала її присутність, як тінь. Удома справи йшли краще: Мія одужала, а Гера потім жартома сказав: “Ваша дівчинка — справжній вулканчик, як мама!” Роман також здобув маленьку перемогу — закрив угоду з новим клієнтом, що повернуло йому впевненість. Але Міра знала, що він, як і вона, боїться, що їхні успіхи — лише тимчасові.

Коли клієнти увійшли до зали, Міра глибоко вдихнула. Чоловік із Берліна, Ганс, і його колега Анна привіталися тепло, але їхні погляди були пильними. Презентація почалася. Міра розповідала про ідею кампанії, про пані Марію, про символіку вишиванок, а потім увімкнула відео. На екрані пані Марія ткала візерунки, її руки рухалися, ніби танцюючи, а голос розповідав про любов і захист, закодовані в нитках. За вікном Дніпро віддзеркалював небо, і кадри річки впліталися в розповідь, ніби символ плину часу.

Коли відео закінчилося, у залі запала тиша. Міра стиснула руки, чекаючи реакції. Ганс підвівся, його обличчя сяяло.

— Міро, це не просто кампанія. Це історія, яка чіпляє за серце. Ми хочемо не лише завершити цей проєкт, а й запропонувати вам довгостроковий контракт. Ви готові?

Міра відчула, як підлога під ногами злегка захиталася. Вона кивнула, намагаючись стримати посмішку, що рвалася назовні.

— Так, я готова, — сказала вона, і її голос звучав упевненіше, ніж вона очікувала.

Після наради Лілія обійняла її, шепочучи: “Ти зробила це, дівчинко.” Навіть Олена, хоч і з натягнутою посмішкою, привітала її. Але Мірі було байдуже — вона відчувала, що цей тріумф належить не лише їй, а й пані Марії, Роману, Соні, Анні, які підтримували її на кожному кроці.

Того вечора Анна й Гера влаштували сюрприз. Коли Міра повернулася додому, у квартирі пахло ваніллю, а на столі стояв торт із написом “Міра — зірка!” від Влада. Мія, сидячи в Анни на руках, радісно плескала, а Гера, тримаючи келих із соком, виголосив:

— За нашу королеву вишиванок! І за Романа, який, до речі, сьогодні закрив угоду, як бос!

Роман розсміявся, обіймаючи Міру.

— Ну, не зовсім бос, але я стараюся. А ти, Міро, сьогодні була неймовірна.

Вона глянула на нього, відчуваючи, як тепло його слів розтоплює останні сумніви. Після вечірки вони вдвох із Романом і Мією пішли гуляти Набережною. Дніпро тихо шепотів, а Мія, у колясці, гикала, дивлячись на вогні міста. Роман зупинився, узяв Міру за руку.

— Знаєш, мені запропонували виступити на бізнес-конференції в Польщі, — сказав він. — Це шанс для моєї фірми. Але я хочу, щоб ми поїхали разом. Ти, я, Мія. Як сім’я.

Міра подивилася на нього, потім на річку, що пливла перед ними. Вона згадала їхнє перше побачення, коли вони гуляли тут, і Роман запізнився через пробку. Тоді вона не знала, куди їх заведе життя, але тепер усе було ясно: вони разом, і це їхня сила.

— Їдемо, — сказала вона, посміхаючись. — Ми ж команда.

Дніпро виблискував, ніби погоджуючись, і Міра відчула, як попереду відкривається новий горизонт — із викликами, але й із любов’ю, що тримала їх разом.