Розділ 19. Тріщини в гармонії

Розділ 19. Тріщини в гармонії

Ранок у Дніпрі був сірим, ніби небо вирішило віддзеркалити настрій Міри. Вона сиділа в офісі “АртВізії”, переглядаючи монтаж відео з пані Марією, коли двері відчинилися, і ввійшла Олена — нова дизайнерка, яку нещодавно найняла Лілія. Її темне волосся було ідеально укладене, а посмішка здавалася надто впевненою. Вона одразу підійшла до Міри, тримаючи планшет із власними ескізами.

— Міро, я подумала, що твоїй кампанії бракує сучасності. Ось, глянь, я додала трохи мінімалізму до вишиванок. Клієнтам із Німеччини це сподобається, — сказала вона, демонструючи яскраві, але холодні дизайни.

Міра відчула, як у грудях закипає роздратування. Її проєкт був про душу, про тепло українських традицій, а не про стерильний мінімалізм. Але вона стрималася, посміхнувшись.

— Дякую, Олено, я подумаю. Але ми хочемо зберегти автентичність, це головна ідея.

Олена знизала плечима й пішла до Лілії, кинувши через плече: “Ну, ти головна, тобі вирішувати. ” Її тон звучав як виклик, і Міра відчула, як у ній зароджується невпевненість. “А що, якщо вона права?” — подумала вона, але швидко відкинула цю думку.

Тим часом удома справи йшли не краще. Мія захворіла — легка застуда, але її капризи й температура змушували Міру відчувати провину за кожну хвилину, проведену в офісі. Роман намагався допомагати, але його власні проблеми тиснули: конкурентна фірма переманила ще одного клієнта, і він дедалі частіше засиджувався за ноутбуком до ночі. Їхні розмови, колись сповнені сміху й планів, ставали коротшими, уривчастими.

— Романе, ти коли востаннє спав нормально? — запитала Міра одного вечора, коли застала його за столом із черговою чашкою кави.

Він потер очі, зітхнув.

— Я намагаюся втримати фірму на плаву. Якщо ще хтось піде, ми не витягнемо. А ти? Ти ж сама півночі монтуєш відео.

Міра відчула, як слова укололи, але вона не хотіла сваритися.

— Я просто хочу, щоб усе було ідеально. Для Мії, для нас, для цього проєкту.

— А я хочу, щоб ми були разом, а не тільки в графіку, — відрізав Роман, і його голос тремтів від утоми.

Вони замовкли, і тиша між ними була важчою, ніж будь-коли. Міра пішла до Мії, яка спала в колисці, і відчула, як сльози печуть очі. Вона знала, що Роман правий, але як усе встигнути?

Наступного дня в офісі з’явилася Соня. Після їхньої сварки в минулому вона змінилася: стала м’якшою, щирішою. Побачивши Міру, вона підійшла з кавою й посмішкою.

— Чула, у тебе тут конкуренція з новенькою, — сказала вона, кивнувши на Олену, яка розмовляла з Лілією. — Не переживай, я знаю кількох блогерів, які можуть розкрутити твій проєкт у соцмережах. Давай я зв’яжу вас?

Міра здивовано глянула на неї.

— Соню, ти серйозно? Я думала…

— Що я досі тримаю зло? — розсміялася Соня. — Життя навчило, що дружба цінніша за образи. Тобі потрібна допомога, я тут. Адже, не відомо коли і мені знадобиться допомога.

Ця підтримка стала для Міри ковтком повітря. Вона погодилася, і Соня одразу надіслала контакти блогерів, які могли б показати відео з пані Марією широкій аудиторії. Але напруга в офісі зростала: на нараді Олена знову запропонувала свої ідеї, цього разу прямо перед клієнтами, які підключилися через відеозв’язок. Її ескізи були ефектними, але бездушними, і Міра відчула, як усе всередині стискається.

— Олено, твої дизайни гарні, але вони не передають історію, — сказала вона, намагаючись бути спокійною. — Наша кампанія — це про людей, про їхні традиції. Ось, подивіться, — і вона увімкнула чорновий монтаж відео, де пані Марія розповідала про ромби й хрести, а діти сміялися на тлі золотих полів.

Клієнти закивали, один із них, чоловік із Берліна, сказав:

— Це саме те, що ми шукали. Автентичність, емоція. Міро, продовжуйте.

Олена стиснула губи, але промовчала. Міра відчула полегшення, але перемога не принесла радості. Увечері, коли вона повернулася додому, Мія була гарячою, і Міра викликала лікаря. Роман приїхав одразу, і вони разом чекали, тримаючи один одного за руки. Лікар заспокоїв: нічого серйозного, лише вірус, але Мія потребувала догляду.

Тієї ночі, коли Мія заснула, Міра й Роман сиділи на кухні. Вона поклала голову йому на плече.

— Пробач, що я був різким, — сказав він тихо. — Я просто боюся, що не впораюся. Але ти права — ми команда.

— І ти пробач, — відповіла Міра. — Давай домовимося: більше часу бути разом. Для Мії, для нас.

Він кивнув, обійнявши її міцніше. За вікном Дніпро тихо плив, відбиваючи місячне світло, і Міра відчула, що, попри тріщини, їхня гармонія ще жива. Треба було лише триматися разом.