Розділ 18. Культурна мозаїка

Розділ 18. Культурна мозаїка

Літо в Дніпрі палало теплом, але ранки ще зберігали свіжість, і легкий туман гойдався над Дніпром, ніби вуаль. Міра сиділа в мікроавтобусі, тримаючи в руках блокнот із начерками для міжнародного проєкту. Її вогняне волосся було зібране в недбалий пучок, а очі горіли від хвилювання. Поїздка в село на Придніпров’ї, куди їхала команда “АртВізії”, була першим кроком до створення кампанії про українську культуру для німецьких клієнтів. Поруч сидів Роман, гортаючи документи для своєї консалтингової фірми, а Гера, як завжди, гудів із заднього сидіння, жартуючи про “сільське сафарі”.

— Міро, ти готова стати королевою вишиванок? — кинув він, тримаючи в руках термос із кавою. — Чи ти вже мрієш про берлінський офіс із видом на Бранденбурзькі ворота?

— Геро, я ще звідси не виїхала, а ти вже мене в Німеччину відправляєш, — розсміялася Міра, але в животі крутилися метелики. Проєкт був масштабним: вишиванки, традиції, природа — усе це треба було подати так, щоб зачепило європейську аудиторію. А ще Мія, яка залишилася з Анною, не виходила з її думок. “Чи правильно я роблю, що беруся за це?” — питала вона себе.

Село зустріло їх запахом скошеної трави й далеким дзвоном церковних дзвонів. Пані Марія, майстриня вишиванок, чекала біля своєї хати — низької, з синьою огорожею й квітами під вікнами. Її сиве волосся було заплетене в косу, а очі сяяли теплом, ніби вона знала всі таємниці світу.

— Ласкаво просимо, — сказала вона, запрошуючи їх до хати. — Я чула, ви хочете показати нашу культуру світові. То ходіть, розкажу, що ховається в нитках.

У хаті пахло лавандою й воском. На столі лежали вишиванки — білі, з червоно-чорними візерунками, що здавалися живими. Пані Марія взяла одну сорочку й почала розповідати:

— Кожен візерунок — це історія. Ось ромби — символи родючості, а хрести — захист від біди. Моя бабця казала: коли вишиваєш, вкладаєш душу. Як думаєш, дівчино, що ти вкладаєш у свою роботу?

Міра задумалася, тримаючи вишиванку. Її начерки здавалися їй блідими порівняно з цими нитками, що дихали історією. Вона уявила кампанію: відео, де руки майстрині тчуть візерунки, діти бігають полями, а Дніпро блищить на тлі. Це було більше, ніж реклама — це була любов до коренів.

— Я хочу показати, що Україна — це не тільки краса, а й душа, — тихо сказала вона. Пані Марія кивнула, ніби схвалюючи.

Роман, який досі мовчав, торкнувся її плеча.

— Ти вже це робиш, Міро. Твоя ідея з весільним фото для екотуризму — це ж було про душу.

Вона посміхнулася, відчуваючи, як його підтримка гріє. Але коли вони повернулися до мікроавтобуса, Роман отримав дзвінок. Його обличчя потемніло, і він відійшов поговорити. Гера, помітивши це, шепнув Мірі:

— Клієнт скасував контракт. Ромка тримається, але я бачу — йому несолодко.

Міра відчула укол у грудях. Роман рідко показував слабкість, але вона знала, як багато він вклав у свою фірму. Увечері, коли вони зупинилися в готелі неподалік села, вона знайшла його на терасі. Він стояв, дивлячись на зорі, і його плечі здавалися напруженими.

— Романе, що сталося? — тихо запитала вона, стаючи поруч.

Він зітхнув, не відводячи погляду від неба.

— Один із головних клієнтів відмовився. Кажуть, знайшли дешевшу фірму. Я думав, що все налагоджується, але… може, я не готовий до цього?

Міра взяла його за руку, згадуючи слова пані Марії.

— Знаєш, сьогодні вона розповідала, як її чоловік втратив роботу на заводі, але вони вистояли, бо вірили одне в одного. Ти не один, Романе. Ми разом. І твоя фірма — як вишиванка: кожен стібок важкий, але врешті виходить шедевр.

Він глянув на неї, і в його очах промайнула іскра.

— Ти звучиш, як пані Марія, — усміхнувся він. — Гаразд, давай разом придумаємо, як виправити це. Може, твоя креативність врятує мій бізнес?

Тієї ночі вони сиділи до пізна, малюючи план. Міра запропонувала Романові додати до його консалтингу креативний підхід — наприклад, майстер-класи для клієнтів із залученням місцевих майстрів, як пані Марія. Роман пожвавився, його очі загорілися, і вона відчула, як їхня команда стає міцнішою.

Повернувшись до Дніпра, Міра почала працювати над кампанією. Вона замовила зйомки з пані Марією, вплела її історії у відео й додала кадри Дніпра, що пливе під сонцем. Але думки про Мію не давали спокою. Анна надіслала фото: Мія сміялася, тримаючи іграшковий кораблик. “Твоя дівчинка — вогник, як ти!” — написала вона. Міра посміхнулася, але серце стискалося: вона скучила за донькою.

Коли Роман забрав її з офісу, вони поїхали до Анни. Мія, побачивши маму, простягнула ручки, і Міра відчула, як сльози підступають. Вона обійняла доньку, шепочучи:

— Мій маленький вулканчик, я так за тобою скучила.

Роман обійняв їх обох, і в ту мить Дніпро за вікном здавався не просто річкою, а символом їхньої сили — плисти вперед, незважаючи на бурі.