Розділ 17. Нові виклики

 Розділ 17. Нові виклики

Весна в Дніпрі розквітала яскравими барвами: бузок гудів бджолами вздовж Набережної, а Дніпро віддзеркалював синє небо, наче полотно художника. Міра стояла на балконі своєї квартири, тримаючи в руках чашку трав’яного чаю, який уже став її ритуалом. Її вогняне волосся гойдалося на легкому вітрі, а поруч, у колисці, тихо сопіла Мія, загорнута в плед від пані Ірини. Погляд Міри ковзав по річці, і вона відчувала, як усе її життя — від сором’язливої дівчини з маленького містечка до матері й успішної дизайнерки — зійшлося в цій тихій миті. Але тиша, як завжди, була передвісником нових змін.

Роман увійшов на балкон, тримаючи телефон, і його карі очі світилися хвилюванням.

— Міро, щойно дзвонила Лілія з “АртВізії”. Вони отримали замовлення від міжнародної компанії — проєкт для європейського ринку. І знаєш що? Вони хочуть, щоб ти очолила команду.

Міра завмерла, її пальці стиснули чашку міцніше. Міжнародний проєкт? Це був новий рівень — не просто місцевий екотуризм, а робота, яка могла вивести її кар’єру за межі України. Але разом із хвилюванням прийшов страх. Мія була ще зовсім маленькою, а Роман тільки запускав свою консалтингову фірму. Як усе поєднати?

— Це… круто, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Але я не знаю, чи потягну. Мія, робота, ти… це ж так багато.

Роман посміхнувся, сів поруч і обережно взяв її за руку, щоб не розбудити доньку.

— Ти завжди казала, що боїшся, а потім робила неможливе. Пам’ятаєш Блакитні озера? Твою першу кампанію? Ти можеш усе, Міро. А я допоможу. Ми ж команда.

Вона глянула на нього, відчуваючи, як його впевненість зігріває її. Але в голові гуділи думки: “А якщо я не впораюся? Якщо вибір між сім’єю і кар’єрою зруйнує цей баланс?”

Того ж дня Міра зателефонувала Анні. Подруга, як завжди, влетіла до квартири з кавою й енергією, що могла б освітити пів-Дніпра. Побачивши Мію, вона одразу кинулася до коляски, шепочучи: “Ой, моя хрещениця, ти вже готова бути зіркою, як мама?”

— Анно, мені потрібна твоя порада, — почала Міра, коли вони сіли за кухонний стіл. — Міжнародний проєкт… це шанс, але я боюся, що не встигатиму з Мією. І Роман… він підтримує, але його фірма тільки набирає обертів.

Анна відпила кави, її очі блиснули знайомою іскрою.

— Міро, слухай. Ти не просто мама чи дизайнерка — ти все разом. Згадай, як ти звільнилася з “BrandVibe”, щоб бути з Романом. Ти вже робила сміливі кроки. Цей проєкт? Це твій новий Монастирський острів. Візьми його, а я допоможу з Мією. І Гера, до речі, теж — він уже мріє бути “дядьком-аніматором”.

Міра розсміялася, уявляючи Геру з Мією на руках, розповідаючого анекдоти про русалок. Але слова Анни зачепили: вона справді могла спробувати. Того вечора, коли Роман повернувся, вони довго говорили. Він запропонував найняти няню, щоб Міра могла зосередитися, але вона похитала головою.

— Я хочу сама бути з Мією якомога більше. Але я візьму проєкт. Просто… допоможи мені з тайм-менеджментом, гаразд?

Роман засміявся, обіймаючи її.

— Ти просиш у мене тайм-менеджмент? Я ж той, хто запізнився на наше перше побачення!

Наступного дня Міра поїхала до офісу “АртВізії”. Пані Лілія зустріла її з посмішкою, але її тон був серйозним.

— Міро, це виклик. Компанія з Німеччини хоче кампанію про українську культуру — вишиванки, природу, традиції. Термін — три місяці. Ти готова?

Міра кивнула, відчуваючи, як у грудях спалахує знайоме полум’я — те саме, що привело її до Дніпра. Вона знала, що попереду будуть безсонні ночі, сумніви й тиск. Але поруч був Роман, маленька Мія, Анна й навіть Гера з його жартами. А ще — Дніпро, що плив униз, нагадуючи, що все можливо.

Ввечері вона стояла на балконі, дивлячись на річку. Мія тихо гикнула в колисці, а Роман обійняв Міру ззаду, шепочучи:

— Ти зробиш це. А я буду поруч.

Міра посміхнулася, відчуваючи, як страх відступає перед новим горизонтом. Дніпро виблискував, ніби обіцяв, що попереду — нові перемоги.