Розділ 16. Маленький дивовижний світ

Зима в Дніпрі закутала місто в м’яку снігову ковдру. Набережна, припорошена снігом, виблискувала під тьмяним світлом ліхтарів, а Дніпро, скутий тонкою кригою, здавався застиглим у тиші, ніби чекав на щось важливе. У квартирі Міри й Романа пахло хвоєю від ялинки, що стояла в кутку, і трав’яним чаєм, який Роман заварював щоранку, піклуючись про Міру. Її вогняне волосся, тепер трохи довше, спадало на плечі, а очі, хоч і втомлені, сяяли надією. Сьогодні був особливий день — день, коли їхня сім’я мала поповнитися.

Останні місяці вагітності були непростими. Міра ще пам’ятала той холодний осінній вечір, коли лікарі попередили про ризик втрати дитини. Тоді вона лежала в палаті, тримаючи Романа за руку, а він шепотів: “Усе буде добре, наш вулканчик сильний, як ти”. Її серце стискалося від страху, але підтримка Романа, щоденні дзвінки від мами Олени й жарти Гери, який надсилав меми про “супергероїв у пелюшках”, допомогли їй триматися. Тепер, у лютому, коли сніг падав за вікном, Міра готувалася до пологів, відчуваючи суміш тривоги й радості.

— Романе, а якщо я не впораюся? — запитала вона, сидячи на дивані з маленькою сумкою для пологового будинку. — Це ж… так страшно.

Роман присів поруч, обійняв її й посміхнувся:

— Ти? Не впораєшся? Міро, ти організувала екокампанію, намалювала пів офісу картин і змусила Геру носити шкарпетки без дірок. Ти впораєшся з усім.

Вона засміялася, але в грудях ще тремтіло. Роман узяв її долоні й додав:

— Ми разом. І наш маленький вулкан теж.

---

У пологовому будинку час тягнувся повільно, як зимовий день. Пологи виявилися важкими — години болю, напруги, сліз. Міра стискала руку Романа, а він, не відходячи ні на крок, шепотів слова підтримки, розповідав дурні історії про їхні перші побачення, щоб відволікти її. За вікном сніг падав густими пластівцями, створюючи білу завісу, ніби відгороджуючи їх від усього світу. У якийсь момент Міра відчула, що сил майже не лишилося, але голос лікаря повернув її до реальності:

— Міро, ти молодець! Ще трохи, і ти побачиш свою дівчинку!

Коли нарешті пролунав перший крик — тонкий, але впевнений, — Міра заплакала. Роман, чиї очі теж блищали від сліз, нахилився до неї й прошепотів:

— Ти зробила це. Вона тут.

Лікарка обережно поклала крихітне створіння на груди Міри. Маленька Мія — названа на честь бабусі, чия енергія й любов до життя надихали всю сім’ю — дивилася на світ великими зеленими очима, такими схожими на мамині. Її тонкі кучерики, темні, як у Романа, ледь виднілися під шапочкою. Міра гладила її маленьку ручку, відчуваючи, як усе — страх, біль, тривоги — відступає перед цією миттю.

— Мія, — тихо сказала вона, і Роман, схилившись над ними, поцілував спочатку доньку в лобик, а потім Міру.

— Наш маленький дивовижний світ, — прошепотів він.

---

Святкування почалося, щойно Міру з Мією виписали додому. Квартира наповнилася теплом і сміхом. Пані Олена приїхала з домашнім пирогом, дідусь Василь уже складав казку про “принцесу Мію, яка підкорила Дніпро”.

Гера увірвався з величезною плюшевою іграшкою — ведмедем, більшим за нього самого, — і проголосив:

— Новий член команди! Мія, я вже записав тебе на курси жартів! Перший урок: як налякати тата пелюшкою!

Анна, хрещена Мії, принесла крихітні в’язані шкарпетки, а Оксана й Тарас подарували мобіль із зірочками, що світилися в темряві. Соня, подруга Міри, яка нещодавно повернулася в їхнє життя, надіслала листівку з побажаннями й обіцянкою приїхати незабаром.

Коли гості розійшлися, Міра з Романом сиділи на дивані, дивлячись на сплячу Мію в колисці. За вікном сніг усе падав, а Дніпро вдалині мерехтів, відображаючи місячне світло. Міра поклала голову на плече Романа.

— Я боялася, — тихо зізналася вона. — Але тепер знаю, що ми впораємося. Разом.

— Завжди разом, — відповів він, стиснувши її руку.

У ту мить, коли сніжинки гойдалися за вікном, а Мія тихо сопіла в колисці, їхній маленький дивовижний світ здавався безмежним.