Розділ 12. Тіні минулого

Зима в Дніпрі була тихою, наче місто завмерло під білим сніговим покривалом. Сніжинки падали повільно, осідаючи на дахах і гілках дерев уздовж Набережної, а Дніпро, скутий льодом, виблискував під холодним сонцем. Міра стояла на кухні своєї квартири, тримаючи в руках чашку гарячого чаю з медом, який Влад із чарівного будиночка із солодощами навчив її готувати. Її вогняне волосся спадало на плечі, а очі дивилися крізь вікно на засніжену вулицю. У грудях тліло тепле відчуття від заручин із Романом, але слова Соні, як холодний вітер, не давали спокою.

Вечір після фестивалю вогнів вони провели разом. Роман залишився ночувати, і вони сиділи на дивані, укутані пледом, слухаючи, як сніг цокає по шибках. Його рука обіймала її плечі, а голос був м’яким, коли він розповідав про дитинство в Карпатах. Але Міра знала, що настав час поговорити про Соніне зізнання. Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце стиснулося.

— Романе, — почала вона, відставляючи чашку. — Про Соні… Вона сказала, що ви були близькими. Це правда?

Він завмер, його карі очі потемніли, але не від гніву, а від спогадів. Тиша заповнила кімнату, і лише тікання годинника відлунювало в куточку.

— Так, — нарешті відповів він, опустивши погляд. — Це було до мого розлучення, ще коли я працював у старій компанії. Короткий роман… дурна помилка. Вона була молодшою, і я, мабуть, шукав утіхи. Але це закінчилося, як тільки я зрозумів, що це не те. Потім був розлучення, і я відійшов від усього. Соня, здається, не забула, але я — так.

Міра відчула, як щось укололо її в грудях. Ревнощі? Сумніви? Але вона подивилася на нього — на його щирий вираз, на зморшки в кутиках очей, які з’являлися, коли він нервував, — і зрозуміла: вона йому довіряє.

— Чому не сказав раніше? — тихо запитала вона, торкаючись його руки.

— Боявся, що ти подумаєш, ніби я не змінився, — зізнався він, стискаючи її пальці. — Але ти маєш знати все. Я хочу, щоб ми були чесними. Ти — моя майбутня, Міро.

Вона посміхнулася, відчуваючи, як тепло розливається всередині. Але слова Соні все одно гуділи в голові, як далекий шторм.

Наступного дня в офісі “АртВізія” несподівано з’явилася Соня. Міра сиділа за столом, малюючи ескіз для нового ролика, коли почула знайомий голос біля ресепшену. Соня стояла там, тримаючи в руках букет квітів і усміхаючись так, ніби прийшла на модний показ.

— Привіт, Міро, — сказала вона, підходячи з грайливим поглядом. — Я тут із пропозицією. У мене блог про моду, і я хочу співпрацювати з “АртВізією” — фото, реклама. Думаю, Роман підтримає, якщо ти скажеш слово.

Міра відклала олівець, відчуваючи, як кров приливає до щік. Вона знала цей трюк — Соня знову намагалася наблизитися до Романа через неї. Але цього разу Міра не збиралася відступати.

— Соню, дякую за ідею, — сказала вона спокійно, але з ноткою сталі в голосі. — Я передам начальству. Але якщо ти хочеш щось із Романом обговорити, краще звертайся до нього напряму. Ми з ним — команда, і я не посередник.

Соня зніяковіла, її посмішка потьмяніла, але вона швидко взяла себе в руки.

— О, ну добре, — буркнула вона, відступаючи. — Просто думала, що ти зрозумієш.

Коли Соня пішла, Міра зітхнула з полегшенням. Але в цей момент Гера вигулькнув із-за перегородки, тримаючи в руках каву й усміхаючись, як завжди, хитро.

— Ого, Міро, ти щойно дала Соні відсіч, як героїня серіалу! — засміявся він, сідаючи поруч. — “Команда, і я не посередник” — це шедевр! Моя сестра явно не чекала такого вогню від твоїх волосся.

Міра пирснула, кидаючи в нього паперовою кулькою.

— Та ну тебе, Геро. Просто втомилася від її ігор. Але дякую, що підтримуєш.

— Завжди радий, — підморгнув він. — А Ромка б пишався. До речі, він питав, чи не хочеш ти з ним обговорити той блог Соні. Каже, щоб ти вирішила сама.

Міра кивнула, відчуваючи, як впевненість росте. Вона знала, що Роман довіряє їй, і це давало силу. Пізніше вона зателефонувала йому, і вони домовилися зустрітися ввечері. Вони сиділи в кав’ярні “Кав’ярня” на Яворницького, де тепло пахло корицею й свіжою випічкою. Сніг падав за вікном, а їхні руки зіткнулися на столі.

— Я поговорила з Сонєю, — сказала Міра, дивлячись йому в очі. — Вона хоче співпрацю. Але я не хочу, щоб це вплинуло на нас. Ти як?

Роман посміхнувся, стискаючи її долоню.

— Якщо ти не проти, я можу перевірити її пропозицію. Але тільки бізнес. Ти — моя пріоритет. І, до речі, я радий, що ти так постояла за себе.

Міра відчула, як тепло розливається в грудях. Вона глянула крізь вікно на засніжений Дніпро і подумала, що це місто стало її фортецею. Тіні минулого відступали, поступаючись місцем новому світлу — їхньому спільному майбутньому.