Розділ 11. Зимові вогні

Зима у Дніпрі накрила місто білим покривалом, і сніжинки кружляли в повітрі, наче маленькі зірки, що впали з неба. Міра стояла на балконі своєї нової квартири, обіймаючи чашку гарячого глінтвейну, який Анна навчила її готувати. Вітер гудів над дахами, а Дніпро, скутий тонким льодом, виблискував під світлом вуличних ліхтарів. Її вогняне волосся ховалося під теплим шарфом, але очі сяяли від передчуття — сьогодні був особливий вечір.

З того осіннього вечора на Монастирському острові її стосунки з Романом міцніли. Вони зустрічалися потайки спочатку — каву в маленьких кав’ярнях, прогулянки парком Глоби, коли сніг уже припудрив лавки. Він навчав її водити його Toyota Corolla, і перші уроки були смішними: Міра раз у раз натискала на гальма, а Роман реготав, кажучи: “Ти кермуєш, наче танцюєш із трактором!” Але з часом вона освоїлася, і тепер іноді возила його сама, відчуваючи гордість.

У “АртВізії” її кар’єра також набирала обертів. Вона стала провідним дизайнером, і її ідеї для рекламних роликів хвалили клієнти. Гера жартував, що вона “піднялася з асистентки до богині креативу”, а Влад із чарівного будиночка із солодощами на острові почав просити її створювати ескізи для нової лінійки печива. Життя здавалося ідеальним, але десь глибоко в душі Міра відчувала, що щось ще чекає попереду.

Сьогодні Роман запросив її на зимовий фестиваль вогнів на Набережній. Він сказав: “Приходь до шести, одягнися тепло — буде сюрприз”. Міра посміхнулася, уявляючи, як він нервує, плануючи щось романтичне. Вона накинула пальто кольору м’яти, яке Анна подарувала на день народження, і вийшла на вулицю. Сніг хрустів під ногами, а повітря пахло хвоєю від ялинок, які прикрашали площу.

На Набережній уже гуділо життя: люди з гарячим вином у руках, діти з ковзанами, музика з колонок. Фестиваль вогнів вражав — сотні ліхтариків у формі зірок і сніжинок сяяли над водою, відбиваючись у замерзлому Дніпрі. Міра шукала Романа очима, коли почула знайомий голос:

— Ти як завжди встигла перша! — Гера вигулькнув із натовпу, тримаючи в руках величезний пряник від Влада. — Ромка десь там, біля великої  ялинки. І, до речі, тримайся — він сьогодні якийсь… урочистий.

Міра посміхнулася, відчуваючи, як серце забилося швидше. Вона протиснулася крізь натовп і побачила Романа. Він стояв біля ялинки, оточеної світлодіодними гірляндами, у темному пальті й із шарфом, який вона подарувала йому на Новий рік. Його карі очі сяяли, а посмішка була такою теплою, що вона ледь не розтанула на місці.

— Ти прийшла, — сказав він, підходячи ближче. — Я боявся, що ти замерзнеш дорогою.

— Та я вже звикла до твого міста, — засміялася вона, поправляючи шарф. — А що за сюрприз?

Роман узяв її за руку, і його пальці були теплими на її холодній долоні.

— Пішли, покажу, — прошепотів він, ведучи її до невеликої сцени, де вже збиралися люди. Раптом музика стихла, і ведучий оголосив: “Тепер спеціальний момент від нашого гостя!” Міра здивовано глянула на Романа, але він лише посміхнувся.

Під звуки тихої мелодії він вийшов уперед, тримаючи в руках мікрофон. Його голос тремтів трохи, але слова були щирими:

— Міро, ти змінила моє життя. Ти принесла світло, коли я думав, що його втратив. Я хочу, щоб ти знала: ти — моя осінь, моя зима, моя весна. — Він дістав із кишені маленьку коробочку і став на коліно. — Вийдеш за мене?

Натовп ахнув, а Міра відчула, як сльози підступають до очей. Її вогняне волосся розвів вітер, але вона не звернула на це уваги. Вона кинулася до нього, обіймаючи так сильно, що він ледь не впав.

— Так! — гукнула вона, і люди зааплодували. Роман надів їй на палець ніжне кільце з каменем кольору морської хвилі, і вона відчула, як усе її життя зійшлося в цьому моменті.

Але радість тривала недовго. Наступного дня в офісі “АртВізії” з’явилася Соня. Вона стояла біля ресепшену, тримаючи в руках букет квітів, і її посмішка була такою ж викличною, як завжди.

— Привіт, Міро, — сказала вона, підходячи ближче. — Чула про твоє весілля. Вітаю… але знаєш, Роман і я колись були близькими. Просто подумала, що тобі варто знати.

Міра завмерла. Її серце стиснулося, але вона згадала слова Анни: “Ти сильніша, ніж думаєш”. Вона глибоко вдихнула і відповіла спокійно:

— Соню, дякую за “турботу”. Але минуле — це минуле. А я з Романом — це сьогодення. Якщо хочеш, можеш розповісти Гері — він любить історії.

Соня зніяковіла, але швидко відійшла, бурчачи щось собі під ніс. Міра відчула, як гордість розливається в грудях. Вона повернулася до роботи, але думки були про Романа. Вона знала, що їм треба поговорити про Соніне зізнання, але вірила, що їхня любов сильніша.

Вечір вони провели вдома в Міри. Сніг падав за вікном, а вони сиділи на дивані з гарячим чаєм і печивом від Влада. Роман узяв її за руку і тихо сказав:

— Соня перебільшує. Був період, коли ми з нею дружили, але це давно. Ти — єдина, кого я хочу.

Міра посміхнулася, притулившись до нього. Дніпро за вікном тихо гудів, і вона знала, що це місто стало її домом — з Романом, з друзями, з усіма її мріями, які нарешті почали збуватися.