Розділ 10. Фінал

Осінь у Дніпрі була м’якою, із золотими листям, що гойдалося на вітрі, і легким дощем, який накрапав лише зрідка, ніби прикрашаючи місто сріблястими краплями. Міра стояла біля вікна своєї нової квартири, тримаючи в руках чашку трав’яного чаю. За останні місяці її життя змінилося так радикально, що вона інколи ловила себе на думці: чи це все насправді? Але так, це було реально.

Після відрядження до Львова й розмови з Романом вона наважилася подати заяву на звільнення з “BrandVibe”. Це було важко — офіс став її другим домом, а Гера й Анна — частиною життя. Але коли Роман тихо сказав: “Я поважаю твій вибір, Міро. Давай спробуємо”, її серце затанцювало. Вона знала, що це правильне рішення.

Анна, як завжди, підтримала. Завдяки її зв’язкам Міра швидко знайшла роботу в креативному агентстві “АртВізія” на Набережній. Тут вона створювала ідеї для рекламних роликів, малювала ескізи й навіть проводила фотосесії. Її вогняне волосся стало її фірмовою ознакою, а колеги жартували, що вона приносить у команду “вогняний дух”. Гера іноді заходив у гості, приносячи печиво від Влада з *чарівного будиночка із солодощами*, і кидав: “Міро, ти тепер зірка, а я все ще комік без сцени!”

Роман і Міра почали зустрічатися повільно, із обережністю, як два мандрівники, що відкривають нову стежку. Він іноді забирав її після роботи на своїй Toyota Corolla, і вони гуляли парком Глоби або сиділи на лавці, дивлячись на Дніпро. Він розповідав про своє минуле — розлучення, яке залишило в ньому рубець, але не зламало, — і вона ділилася спогадами про рідне містечко. Їхні стосунки росли, як дерева восени, — поступово, але міцно.

Одного осіннього вечора Роман запропонував прогулянку на Монастирському острові. Повітря було прохолодним, із ароматом мокрого листя, а Дніпро темнів під сірим небом, відбиваючи вогні міста. Міра одягла светр кольору м’яти, який Анна подарувала, і вони пішли стежкою вздовж берега. Сосни шелестіли, а десь у далині гуділи голоси рибалок.

— Ти щаслива? — запитав Роман, зупиняючись біля води. Його карі очі дивилися на неї з теплом, якого вона раніше не помічала.

— Так, — відповіла вона, посміхаючись. — А ти?

Він узяв її за руку, і його пальці тепло стиснули її долоню.

— Тепер — так. Ти змінила все, Міро.

Вони стояли, тримаючись за руки, і дивилися на Дніпро, що повільно плив під темним, осіннім небом. Міра відчула, що нарешті знайшла своє місце — не лише в місті, а й поруч із ним.