Розділ 7. Роман поглиблюється

Сонце повільно ховалося за горизонтом, заливаючи вулиці Дніпра золотавим світлом. Повітря було теплим, із легким ароматом квітів, і Міра йшла від офісу “BrandVibe” із легкістю, якої не відчувала тижнями. Після пікніка на Монастирському острові її стосунки з Романом набули нового відтінку — тихого тепла, яке вона не наважувалася назвати. Але тінь Соні все ще нависала, як хмаринка, що псує ясний день.

Робочий день завершився пізно: команда допрацьовувала кампанію для туристичної агенції, і Міра, хоч і нервувала після своєї помилки з дедлайном, відчула, що впоралася. Гера, як завжди, додавав гумору, кидаючи жарти про “Мірині магічні терміни”, а Роман похвалив її за ідею з фото на Придніпров’ї. Вона ледь стримала посмішку, коли він сказав: “Ти маєш око на красу, Міро”.

— Ти сьогодні довго? — запитав Роман, коли вона збирала речі. Його Toyota Corolla стояла на парковці, блискуча під вечірнім сонцем. — Можу підвезти, якщо не проти.

— Е-е, добре, — пробелькотіла вона, відчуваючи, як серце забилося швидше. Її вогняне волосся спадало на плечі, і вона нервово поправила пасмо. Їхати з ним удвох? Це було як маленький крок у невідомість.

У машині пахло його парфумами — ліс і цитрус, — і Міра намагалася не дивитися на нього, тримаючи рюкзак на колінах. Роман увімкнув радіо, і легка мелодія заповнила салон. Він здавався розслабленим, але його погляд час від часу ковзав до неї.

— Ти як, звикаєш до ритму? — запитав він, зупиняючись на світлофорі біля парку Глоби.

— Та нормально, — зітхнула вона. — Просто інколи здається, що я не встигаю. І ще… я боюся водити. У мене права є, але я так і не сіла за кермо. Дурно, правда?

Роман усміхнувся, і в його очах промайнула тепла іскра.

— Не дурно. Боятися — нормально. Хочеш, я тебе повчу? Моя Corolla спокійна, не вкусить.

Міра засміялася, уявляючи, як вона тремтячими руками крутить кермо, а Роман сидить поруч і терпляче пояснює.

— Давай потім подумаю, — сказала вона. — Спочатку мені б із презентаціями впоратися.

Він кивнув, і вони їхали мовчки, але це мовчання було комфортним. Міра дивилася на вулиці — Набережну, де гуляли люди з морозивом, парк Шевченка, де діти ганялися за голубами. Дніпро виблискував унизу, і вона подумала, що це місто стає її домом.

Але спокій тривав недовго. На парковці біля її будинку їх наздогнала Соня. Вона вискочила з таксі, тримаючи в руках сумку, і помахала Роману із такою посмішкою, що Міра відчула укол ревнощів.

— Романе, ти ще тут? — гукнула Соня, підходячи ближче. Її каштанове волосся блищало на сонці, а джинси сиділи ідеально. — Може, підвезеш мене додому? Гера знову забув про сестру!

Роман зітхнув, але посміхнувся ввічливо.

— Соню, я вже підвозжу Міру. Але якщо Гера не приїде, напиши, подивимося.

Соня кинула швидкий погляд на Міру, і в її очах промайнула іскра виклику.

— О, ну тоді не буду відволікати, — сказала вона з легкою ноткою насмішки. — Міро, тримайся, шеф у тебе в надійних руках!

Міра відчула, як щоки пашіють, але стримала себе. Роман відвіз її до під’їзду, і коли вона вийшла, він тихо додав:

— Не слухай її. Ти добре справляєшся.

Вона кивнула, відчуваючи, як тепло його слів розливається всередині. Але Соня залишила гіркий осад.

Вечір Міра провела з Анною на кухні її квартири. Сонце вже сіло, і вони сиділи за столом із чашками чаю та тарілкою печива, яке Анна принесла з роботи. Її подруга, як завжди, виглядала бездоганно, але її очі були уважними.

— Ти сьогодні якась задумлива, — сказала Анна, відкушуючи печиво. — Що сталося? Роман знову твоє серце краде?

— Та ні, просто… Соня сьогодні була на парковці, — зітхнула Міра. — Кокетувала з Романом прямо при мені. А я стою, як дурна, і не знаю, що сказати.

— Ого, класична драма! — засміялася Анна. — Слухай, Соня просто грає. Вона любить увагу, особливо від таких, як Роман. Але ти ж не будеш сидіти й чекати, правда?

— А що робити? — запитала Міра, нервово крутячи чашку в руках.

— Бути сміливішою, — сказала Анна, стукнувши ложкою по столу. — Покажи, що ти не просто асистентка. Запитай його про щось особисте, посміхайся частіше. Ти ж у нас з вогняним характером, а не тінню! А якщо Соня знову лізе, скажи їй щось типу: “Соню, може, Гері допоможеш, а не шефу заважатимеш?”

Міра розсміялася, уявляючи, як кидає цю фразу Соні. Але всередині вона відчувала, що Анна права. Вона дивилася у вікно, де Дніпро темнів під вечірнім небом, і думала, що, може, настав час зробити крок назустріч Романові. Або, принаймні, не дозволити Соні зіпсувати її шанс.