Розділ 6. Відпочинок і близькість

Сонце заливало Дніпро теплим світлом, і повітря над Монастирським островом тремтіло від літньої спеки. Міра сиділа на задньому сидінні Toyota Corolla Романа, тримаючи рюкзак із рушником і пляшкою лимонаду. Команда “BrandVibe” вирушила на пікнік, і настрій був як на шкільній вилазці — сміх, жарти й радість від того, що можна втекти від офісного гудіння. Після напруженого тижня з проваленим дедлайном Міра відчувала, що цей день — як шанс видихнути.

— Міро, тримайся, бо Гера вже замислив тебе кинути в воду! — гукнув із переднього сидіння Гера, обертаючись із широченою посмішкою. — Каже, що тобі треба охолонути після того, як ти “подарувала” клієнту додатковий тиждень відпустки!

— Та ти сам би не впорався краще, п’ятихвилинний гуморист! — відрізала Міра, кидаючи в нього паперовою серветкою. — Я ще покажу, хто тут головний фризбі-чемпіон!

Роман, тримаючи кермо, тихо засміявся, і Міра відчула, як її щоки трохи пашіють. Він був у світлій футболці, і сонце грало на його чорному волоссі, надаючи йому невимушеного вигляду. Після їхньої розмови на кухні вона відчувала до нього щось тепле, але тінь Соні все ще гнітила.

Коли вони зійшли з мосту на Монастирський острів, погляд Міри прикипів до *чарівного будиночка із солодощами*, що стояв праворуч. Невеликий, із дерев’яними стінами, розмальованими квітами, і дахом,  він виглядав як пряникова хатинка з казки. У вікнах виблискували вітрини з різнокольоровими цукерками, печивом і домашнім морозивом, а аромат ванілі й шоколаду ширився навколо. За прилавком стояв чарівний продавець на ім’я Влад, який махнув рукою, побачивши велику компанію.

— О, Міро, доброго дня! — гукнув він, виходячи з будиночка з тарілкою печива. — Привіт команді! У мене сьогодні свіже шоколадне печиво, прямо з печі.

— Владе, ти просто чарівник кондитерства! — засміялася Міра. — Команда, це мій давній знайомий, кращий пекар острова. Беріть усе, що хочете, і хваліть його на кожному розі!

Гера одразу кинувся до прилавка, жартуючи: — Якщо це печиво таке ж смачне, як мої жарти, я з’їм увесь будиночок і ще попрошу добавки! — Усі зареготали, а Влад, не розгубившись, кинув у відповідь: — Тоді плати подвійну ціну, коміку! —

Команда розклала пледи біля берега, де Дніпро виблискував під вечірнім сонцем. Сосни шелестіли на вітрі, а в повітрі витав аромат шашликів, які Роман уже смажив на мангалі. Міра сіла на плед, дивлячись, як колеги веселяться. Гера намагався навчити когось кидати фризбі, але диск полетів прямо в кущі, і він театрально впав на траву, кричачи: — Ой, усе, я травмований, викликайте “швидку” !

Міра розсміялася, відчуваючи, як напруга тижня відпускає. Але її погляд мимоволі зупинився на Романові. Він стояв біля багаття, поправляючи вугілля, і сонце відбивалося в його очах. Вона відвела погляд, боячись, що хтось помітить її зацікавлення.

Пізніше, коли колеги розійшлися — хтось купався, хтось грав у карти, — Міра вирішила пройтися до води. Вона стояла на березі, дивлячись на відбиття зірок у Дніпрі, коли почула кроки позаду.

— Ти чому сама? — запитав Роман, підходячи з пляшкою води. Його голос був спокійним, але з ноткою турботи.

— Просто подумала, — зізналася вона, відчуваючи, як серце забилося швидше. — Після того провалу на роботі я відчуваю себе трохи… не на висоті.

Він сів поруч на пісок, дивлячись на воду.

— Ти не винна, Міро. Усі помиляються. Я був жорстким того дня, бо хвилювався за проєкт. Але ти швидко виправилася, і це головне. Я ціную твою старанність.

Вона глянула на нього, здивована його словами. Його обличчя в місячному світлі здавалось м’якшим, і вона відчула, як тепло розливається в грудях.

— Дякую, — тихо сказала вона. — Я просто хочу довести, що можу.

— Ти вже довела, — відповів він, і його рука ненароком торкнулася її. Вони сиділи мовчки, слухаючи шум хвиль, і Міра подумала, що цей момент — як маленький подарунок від долі.

Але десь глибоко в душі вона знала, що Соня не залишить її в спокої. І це відчуття тіні лишалося, навіть коли вона посміхалася, дивлячись на Романа.