Розділ 5. Конфлікт на роботі

Дніпро прокидався під сірим небом, де хмари зливалися з водою річки, створюючи відчуття, ніби місто потопає в тумані. Міра стояла біля вікна офісу “BrandVibe”, тримаючи в руках зім’яту паперову серветку. Дощ цокотів по склу, і вона мимоволі подумала, що це погана прикмета. За останні дні її життя стало схоже на американські гірки: поїздка на Блакитні озера залишила теплі спогади про Романа, але Соня, як тінь, не давала спокою. А сьогодні все пішло шкереберть.

Увесь ранок команда гуділа навколо нового проєкту — рекламної кампанії для туристичної агенції. Роман роздавав завдання, його голос був спокійним, але з ноткою напруги. Міра отримала завдання перевірити бюджет і терміни, але в суєті вона пропустила одну деталь: дата дедлайну була неправильною. Коли клієнт зателефонував і почав кричати про “зрив контракту”, Роман викликав її до себе.

— Міра, що сталося? — запитав він, стоячи за своїм столом. Його карі очі були серйозними, але не злими. — Я довірив тобі цю частину, а тепер у нас проблеми. Ти перевіряла цифри?

— Я… так, але, здається, щось пропустила, — пробелькотіла вона, відчуваючи, як щоки горять. Її вогняне волосся спадало на обличчя, і вона нервово його поправила. — Вибач, я перероблю.

— Не вибачайся, виправляй, — сказав Роман, і його тон був справедливим, але холодним. — У нас немає часу на помилки. Я знаю, ти стараєшся, але будь уважніша. Іди, працюй.

Міра кивнула, але коли вийшла з кабінету, її очі защипало. Вона сіла за стіл, відчуваючи, як сором’язливість переростає в роздратування на себе. “Дурна, дурна, — думала вона. — Ти ж не маленька, щоб так облажатися”. Гера підійшов, тримаючи в руках каву, і тихо сказав:

— Не парься, Міро. Усі колись лякають. Ромка ж не з’їсть тебе, він просто переживає. Ось, тримай, — він простягнув їй стаканчик. — Кава лікує все.

Вона посміхнулася, але відчуття провалу не відпускало. А потім усе стало гірше. Соня, яка вешталася офісом під приводом “допомоги брату”, почала шепотітися з колегами. Міра чула уривки: “Ой, а вона, мабуть, думає, що може все, раз із Романом тусується…” і “Слухай, вона ж тільки з провінції, що вона тямить?”. Кров ударила їй у голову, але вона стрималася, боячись влаштувати сцену.

Після роботи Міра вирішила піти додому пішки. Дощ ущух, але повітря залишилося вологим, і вулиці Дніпра блищали від відбиттів ліхтарів. Її будинок був недалеко, на тихій вуличці неподалік парку Глоби, і вона вирішила зазирнути до маленького магазинчика на розі — купити хліба та просто відволіктися. Дзвоник над дверима задзвенів, коли вона увійшла. Усередині пахло свіжим хлібом і старими книжками, а за прилавком стояв продавець — літній чоловік із сивою бородою і добрими очима, які сяяли, наче у казкового діда.

— О, наша нова сусідка! — сказав він, усміхаючись. — Що беремо сьогодні, пані Міро?

— Просто хліб, дякую, — відказала вона, але в цей момент двері відчинилися, і влетіла Анна, задихавшись  від бігу.

— Міро, я тебе шукала! — вигукнула вона, поправляючи волосся. — Чула про твій провал на роботі.  Не переживай, це дрібниці.

— Та не дрібниці, — зітхнула Міра, беручи хліб. — Роман на мене розсердився, а Соня ще й плітки розпускає.

— Ой, та забудь ту Соньку, — махнула рукою Анна. — Вона просто заздрить. Ти ж крута, просто дай собі час.

Продавець, який досі мовчки слухав, раптом встав із-за прилавка і підійшов ближче, тримаючи в руках стару дерев’яну ложку — мабуть, як сувенір.

— Вибачте, дівчата, але я не міг не підслухати, — сказав він із лукавою посмішкою. — Знаєте, коли я був молодий, у дев’яностих, у мене теж були такі пригоди. Працював я тоді на заводі, а шеф у нас був — як той медведь! Одного разу я забув відправити партію деталей, і він мене так відчитав, що я думав, у землю провалюсь. Але потім, бачте, я взяв і викрутився — організував нічну зміну, і ми все встигли. А шеф ще й подякував. Ото був день!

Міра й Анна переглянулися й розсміялися. Чоловік здавався живим скарбом — у його очах світився досвід, а голос звучав так, ніби кожна історія була частиною великої книги.

— А ви, діду, мабуть, багато такого бачили? — запитала Анна, спершись на прилавок.

— О, дівчата, я міг би вам цілу бібліотеку розказати! — засміявся він. — Був у мене ще випадок, коли я на рибалці з товаришами врятував човен від бурі. Але то вже інша історія. Приходьте ще, розкажу!

Міра посміхнулася ширше. Цей продавець — цікавий дідуган із насиченим минулим — одразу припав їй до душі. Він знав, як підбадьорити, і його історії додали їй впевненості.

— Дякую, — сказала вона, беручи пакет із хлібом. — Ми ще зайдемо.

— Ідіть, ідіть, — махнув ложкою чоловік. — І не давайте тим шефам себе засмучувати. Усе владнається, побачите.

На вулиці Анна обійняла Міру за плечі.

— Бачиш, навіть дідусь у магазині вірить у тебе, — сказала вона. — А я тим паче. Соня може пліткувати скільки завгодно, але ти сильніша, ніж думаєш.

Міра кивнула, відчуваючи, як тепло розливається в грудях. Дощ накрапав, але цього разу він не здавався поганою прикметою. Вона глянула на Дніпро, що темнів за деревами, і подумала, що, може, Анна права. Але десь глибоко в душі вона все ще сумнівалася — чи зможе вона виправити свою помилку і чи не втратить через це Романа.