Розділ 4. Тіні в офісі

Дніпро гудів під дощем, який накрапав із самого ранку. Вулиці блищали, ніби вкриті склом, а краплі стікали по вікнах офісу “BrandVibe”, створюючи дивні візерунки. Міра стояла біля панорамного вікна, тримаючи в руках чашку кави, і дивилася, як люди з парасолями поспішають по проспекту Гагаріна. Дощ завжди заспокоював її, нагадував про рідне містечко, де вона сиділа на ганку з бабусею, слухаючи про різні прикмети. Сьогодні вона відчувала себе трохи краще: робота в компанії починала здаватися звичною, а поїздка на Блакитні озера залишила в душі тепле відчуття, особливо той момент, коли Роман знайшов її в лісі.

— Міро, ти що, вирішила стати частиною пейзажу? — Гера з’явився позаду, тримаючи в руках стопку паперів і усміхаючись, як завжди, трохи хитро. — Роман кличе на нараду. Каже, є новий проєкт, а ти в нас тепер “зірка презентацій”.

— Та ну, перебільшуєш, — буркнула Міра, але всередині відчула приємне тепло. Вона поправила вогняне волосся, яке від вологи стало ще більш непокірним, і пішла за Герою до конференц-залу. Роман уже стояв біля дошки, де червоним маркером малював схему. У білій сорочці з засуканими рукавами він виглядав, як завжди, впевнено, але сьогодні в його очах світився якийсь особливий блиск.

— Добре, слухайте, — почав він, коли всі сіли. — У нас новий клієнт — туристична агенція. Треба створити кампанію для поїздок на Придніпров’я. Міра, ти допомагала з попередньою презентацією, тож будеш у команді. Гера, ти береш креатив. Усі згодні?

Міра кивнула, хоч і відчула, як серце забилося швидше. Працювати з Романом ближче? Це було одночасно приємно й лячно. Гера, звичайно, не втримався:

— О, Міро, тримайся, шеф у роботі — як танк. Але справедливий, як суддя на конкурсі жартів.

Усі засміялися, навіть Роман, і Міра відчула, як напруга розсіюється. Але раптом двері відчинилися, і до зали ввійшла дівчина. Вона була молодша за Міру, з довгим каштановим волоссям і яскравою посмішкою, одягнена в модну куртку і джинси, які підкреслювали її струнку фігуру. У руках вона тримала сумку, а в очах світився якийсь викликовий блиск.

— О, Соня! — Гера підскочив із крісла. — Сестро, ти що тут робиш?

— Привіт, братику, — сказала вона, і її голос був м’яким, але з ноткою іронії. — Прийшла до тебе грошей позичити. І до Романа привітати, бо чула, що у вас новий проєкт. — Вона глянула на Романа, і її посмішка стала ширшою. — Ти ж не проти, правда, Романе?

Міра відчула, як у грудях щось стиснулося. Соня — сестра Гери? І вона явно не просто так дивилася на Романа. Він кивнув, зберігаючи спокій:

— Звісно, Соню, сідай. Але не відволікай нас надто.

Соня сіла поруч із Герою, але її погляд весь час ковзав до Романа. Міра намагалася зосередитися на нараді, але думки плуталися. “Чому вона так на нього дивиться? І чому мені це не подобається?” — питала вона себе, ковтаючи гіркоту. Закохуватися в Романа було однією справою, а відчувати ревнощі — зовсім іншою.

Після наради Міра пішла до кухні налити собі води. Дощ за вікном став сильнішим, і краплі гучно барабанили по склу. Вона стояла, дивлячись на мокрий Дніпро, коли почула голос за спиною:

— Ти добре впоралася з презентацією минулого тижня, — сказав Роман, підходячи з чашкою кави. Він стояв так близько, що Міра відчула легкий аромат його парфумів. — Мені подобається, як ти вникаєш у деталі.

— Дякую, — пробелькотіла вона, відчуваючи, як щоки пашіють. — Просто стараюся.

— І це видно, — посміхнувся він, і в його очах промайнула тепла іскра. — Якщо що, звертайся. Ми команда, правда?

Міра кивнула, але її думки знову повернулися до Соні. Вона хотіла сказати щось ще, але в цей момент до кухні влетіла Соня, тримаючи телефон.

— Романе, ти ж обіцяв показати мені той новий проєкт! — сказала вона, ігноруючи Міру. — Давай, поки Гера десь гасає.

Роман зітхнув, але погодився вийти з нею. Міра залишилася сама, дивлячись на дощ. Вона відчувала себе якось не на місці. Закохуватися в Романа ставало все серйозніше, але Соня була як тінь, яка заважала. “Може, це просто моя уява?” — подумала вона, але серце підказувало інше.

Вечір вона провела з Анною в парку Глоби. Вони сиділи на лавці під деревом, слухаючи, як дощ цокає по листю. Анна, як завжди, виглядала бездоганно, але її очі були уважними.

— Ти якась задумлива, — сказала вона, попиваючи каву з термоса. — Що сталося?

— Та ні, просто… на роботі нова дівчина, сестра Гери, Соня, — зітхнула Міра. — Вона весь час крутиться біля Романа. І я, здається, ревную.

— Ого, Міро, ти серйозно? — Анна розсміялася, але не з насмішкою. — Ну, це нормально. Просто покажи, що ти не просто асистентка. Ти ж у нас з вогняним характером, правда?

Міра посміхнулася, але всередині все ще було неспокійно. Дощ накрапав, а вона дивилася на Дніпро, що темнів під вечірнім небом, і думала, чи зможе вона знайти сміливість сказати Романові, що відчуває.