Розділ 3. Блакитні озера

Літо в Дніпрі пахло розігрітим асфальтом і квітами, що гойдалися на вітрі вздовж набережної. Міра сиділа на підвіконні в офісі “BrandVibe”, тримаючи в руках чашку чаю, який уже охолов. За вікном хмари гналися одна за одною, обіцяючи дощ, і вона мимоволі посміхнулася. Дощ завжди був її маленькою прикметою: якщо крапає, значить, усе буде добре. А їй зараз дуже хотілося, щоб усе було добре.

Минуло два тижні з її першого дня в маркетинговій компанії, і Міра вже не відчувала себе такою чужою. Вона навчилася розбиратися в брифах, хоч і не без Гериних жартів про “магію PowerPoint”. Роман, її начальник, залишався загадкою: то кидав короткі “молодець” після виконаної роботи, то зникав на нарадах, залишаючи її гадати, що він взагалі думає. Але щоразу, коли його карі очі ловила її погляд, Міра відчувала, як серце робить кульбіт. “Дурна, — лаяла вона себе, — це ж начальник. І взагалі, ти завжди так закохуєшся, а потім плачеш”.

— Міро, ти з нами на озера? — Гера вигулькнув із-за перегородки, тримаючи в руках сендвіч, який, здається, збирався впасти на підлогу. — Завтра субота, їдемо на Блакитні озера. Роман уже підписався, так що буде весело.

— Озера? — перепитала Міра, відриваючись від думок. — Це далеко?

— Та ні, годинка машиною. Вода там бірюзова, як у рекламі “Баунті”. Ну, і шашлики, музика, знаєш, усе як треба. Ти ж не відмовишся від відпочинку з найкращою командою Дніпра? — Гера підморгнув, і Міра не стримала посмішки. Його жарти інколи били повз, але він був із тих, хто робить день світлішим.

— Добре, я в ділі, — кивнула вона, хоч у животі знову закрутилися метелики. Відпочинок із Романом? Це ж шанс побачити його поза офісом, без сорочки і звичної серйозності. Але водночас — страшно. А що, якщо вона скаже щось не те?

Наступного ранку Міра стояла біля офісу, тримаючи в руках рюкзак із рушником і пляшкою води. Анна наполягла, щоб вона вдягла легку сукню кольору м’яти — “щоб виглядати, як королева літа”. Міра сумнівалася, але погодилася. Її вогняне волосся гойдалося на вітрі, і вона раз у раз поправляла пасма, нервуючи.

— Готова до пригод? — Роман підійшов, тримаючи ключі від машини. Його Toyota Corolla стояла неподалік, блискуча, темно-сіра, як грозові хмари. Він був у джинсах і білій футболці, і Міра ледь не забула, як дихати. Без офісного костюма він виглядав… ближчим, чи що? Але все одно залишався тим самим Романом — упевненим, із легкою посмішкою, яка змушувала її серце тремтіти.

— Е-е, так, — пробелькотіла вона, відчуваючи, як щоки стають гарячими. — Тільки я не дуже люблю машини. Ну, тобто їздити за кермом. У мене права є, але…

— Боїшся? — Роман підняв брову, але без насмішки. — Не переживай, я воджу акуратно. Сідай, поїхали.

Міра сіла на пасажирське сидіння, намагаючись не думати, як близько Роман сидить поруч. У машині пахло його парфумами — щось із нотками лісу й цитрусу. Гера, який умостився ззаду разом із двома іншими колегами, одразу почав розповідати анекдот про рибалку, який піймав русалку. Усі сміялися, навіть Роман, і Міра відчула, як напруга відпускає.

Блакитні озера зустріли їх сонцем і легким вітром, що гнав брижі по воді. Озеро й справді було як із картинки: бірюзове, обрамлене соснами, із піщаним берегом, де вже гуділа музика з портативної колонки. Колеги розклали пледи, хтось уже смажив шашлики, а хтось стрибав у воду з криками “Героня, давай із нами!”.

Міра сіла на плед, дивлячись, як сонце грає на воді. Вона любила такі моменти — коли все навколо живе, а ти можеш просто бути. Але думки все одно поверталися до Романа. Він стояв біля мангала, розмовляючи з Герою, і сміявся так, що в кутиках його очей з’являлися зморшки. “Він же не займається спортом, а виглядає так, ніби щодня в залі”, — подумала Міра і одразу себе насварила.

— Ти чого задумалася? — Гера плюхнувся поруч, тримаючи в руках пластиковий стаканчик із лимонадом. — Диви, яка краса. А ти сидиш, як на лекції з економіки.

— Та просто… гарно тут, — зітхнула Міра. — У моєму містечку такого не було. Там тільки поле і річка, та й та мілка.

— Ну, тоді ти в правильному місці, — Гера підморгнув. — До речі, бачила, як Роман на тебе дивиться? Я б сказав, хтось тут попав.

— Та ну тебе, — Міра штовхнула його в плече, але серце закалатало. — Він просто начальник, перевіряє, чи я не загубилася.

— Ага, звичайно, — розсміявся Гера. — Начальники завжди так посміхаються, коли перевіряють.

Міра закотила очі, але всередині все тремтіло. Вона глянула на Романа — він саме ніс тарілку з шашликами, і їхні погляди зустрілися. Він кивнув, наче запрошуючи її приєднатися. Міра підвелася, але в цей момент хтось із колег покликав її кинути фризбі. Вона погодилася, хоч і не вміла грати, і незабаром уже бігала по піску, сміючись, коли диск летів кудись у кущі.

Після обіду всі розбрелися: хтось купався, хтось співав під гітару. Міра вирішила прогулятися до лісу, що починався за озером. Сосни гуділи від вітру, а повітря пахло хвоєю і свободою. Вона йшла стежкою, думаючи, що, може, ця робота і є її місце. Але раптом зрозуміла, що заблукала. Стежка зникла, а гомін колег стих.

— Чудово, Міро, ти геній, — пробурмотіла вона, озираючись. Серце стиснулося, але вона згадала бабусину прикмету: якщо загубився, зупинись і почекай. Вона сіла на пеньок, слухаючи, як шелестять сосни.

— Міра? — голос Романа пролунав так несподівано, що вона підскочила. Він стояв за кілька метрів, тримаючи в руках пляшку води. — Ти що, вирішила влаштувати соло-похід?

— Е-е, ні, просто… задумалася, — вона почервоніла, відчуваючи себе дурнувато. — Я трохи заблукала.

Роман посміхнувся, але не насмішкувато, а якось тепло.

— Ходімо, я знаю дорогу. І наступного разу не гуляй сама, тут можна заблукати надовго.