Розділ 2. Новий ритм

Дніпро прокидався повільно, наче неохоче виринаючи з ранкової імли. Міра йшла вулицею Січеславською Набережною, тримаючи в руках паперовий стаканчик із кавою, купленою в кіоску біля будинку. Кава була так собі — гірчила, але гріла долоні, а це вже щось. Її вогняне волосся гойдалося в такт крокам, і вона раз у раз поправляла пасмо, що лізло в очі. Сьогодні був її перший день у новій роботі — маркетингова компанія “BrandVibe” на проспекті Гагаріна. Анна запевнила, що це “її місце”: креативна атмосфера, молоді люди, ніяких нудних папірців. Міра хотіла вірити, але в животі все одно крутилися метелики. А що, як знову не впорається?

Офіс виявився на п’ятому поверсі нової будівлі з панорамними вікнами. Скло блищало так, що відбивало хмари, які пливли над містом. Усередині пахло кавою (цього разу приємніше, ніж у її стаканчику) і свіжими квітами, які стояли на ресепшені. Дівчина за стійкою, з ідеально рівною чолкою, посміхнулася і махнула рукою:

— Міра, так? Проходь, тебе вже чекають.

Міра кивнула, відчуваючи, як сором’язливість стискає горло. Вона поправила сукню — цього разу темно-синю, щоб виглядати “серйозніше” — і пішла за дівчиною до відкритої зали. Офіс був сучасним: білі столи, яскраві постери на стінах, гудіння ноутбуків і сміх десь у кутку. Люди гомоніли, хтось малював маркером на дошці, хтось пив каву, балансуючи чашку на коліні. Міра відчула себе трохи чужою, але водночас їй захотілося стати частиною цього гамору.

— О, ти, мабуть, нова асистентка? — почувся голос із-за її спини. Міра обернулася і ледь не випустила стаканчик. Перед нею стояв чоловік — високий, десь метр вісімдесят п’ять, із чорним волоссям, яке злегка кучерявилося на скронях, і карими очима, що дивилися прямо в душу. Він був у білій сорочці, з засуканими рукавами, і посміхався так, наче знав про неї щось, чого вона сама не знала.

— Е-е, так, я Міра, — пробелькотіла вона, відчуваючи, як щоки стають гарячими.

— Роман, — він простягнув руку. Його долоня була теплою і трохи шорсткою. — Я твій начальник. Ласкаво просимо до “BrandVibe”. Не бійся, ми тут не кусаємося. Ну, хіба що Гера, коли голодний.

— Хто кусається? — вигулькнув із-за перегородки худорлявий хлопець із русявим чубом і лукавою посмішкою. — Романе, не лякай дівчину, вона ще кави не допила!

— Це Гера, мій заступник, — пояснив Роман, закотивши очі, але з ноткою тепла в голосі. — Він думає, що він комік, але ми просто терпимо його жарти.

— Жарти? Це мистецтво, шефе! — Гера театрально притиснув руку до грудей. — Міро, тримайся мене, я покажу тобі, де найкраща кава в офісі.

Міра посміхнулася, відчуваючи, як напруга потроху відступає. Гера був із тих, хто одразу викликав симпатію: трохи незграбний, але щирий. Роман, навпаки, здавався зібраним, ніби тримав усе під контролем. Він провів її до робочого місця — невеликого столу біля вікна з видом на місто. Унизу гуділи машини, а вдалині виднілася стрічка Дніпра, що виблискувала під сонцем.

— Твоє завдання на сьогодні — розібратися з презентацією для клієнта, — сказав Роман, кладучи перед нею теку з паперами. — Ось бриф, тут усе написано. Якщо що, питай у Гери. Або в мене, але я можу бути зайнятий.

— Добре, — кивнула Міра, намагаючись виглядати впевненіше, ніж відчувала. Вона відкрила теку, але думки вже гуділи не про презентацію. “Який же він… ідеальний”, — промайнуло в голові, і вона одразу себе насварила. Закохуватися в начальника в перший день? Це ж класична Міра: закохатися за три секунди, а потім розчаровуватися за п’ять.

Робота виявилася цікавішою, ніж у логістичній компанії, але все одно складною. Міра намагалася розібратися в термінах на кшталт “таргетинг” і “конверсія”, але половину часу просто гуглила, що це означає. Гера періодично підходив, кидав жарти про “креативний хаос” і приносив їй печиво з кухні. Роман же з’являвся рідко, але кожен раз, коли проходив повз, Міра відчувала, як серце робить кульбіт. Він то поправляв окуляри (хоча вона ще не бачила, щоб він їх носив), то кидав коротке: “Усе окей?” — і вона тільки кивала, боячись сказати щось дурне.

До обіду Міра вже була виснажена, але задоволена. Вона навіть встигла виправити кілька помилок у презентації, хоча й боялася, що Роман їх помітить. Під час перерви Гера запросив її приєднатися до колег у кафетерії на першому поверсі. Там було гамірно: хтось сперечався про новий серіал, хтось скаржився на дедлайни. Роман сидів за окремим столиком, щось читаючи на телефоні, але коли Міра проходила повз, підняв очі й посміхнувся. Вона ледь не спіткнулася.

— Ти чого така червона? — шепнула Анна, яка зайшла забрати Міру на каву після роботи. Вони сиділи в маленькому кафе “Кав’ярня” на Яворницького, де подавали лате з пінкою у вигляді сердечка. Анна, як завжди, виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу.

— Та нічого, — буркнула Міра, ховаючи обличчя за чашкою. — Просто начальник… симпатичний.

— Ого, Міро, ти швидка! — розсміялася Анна. — Розкажи, який він? Ну, крім того, що симпатичний.

— Високий, карі очі, такий… впевнений. Але не задавака. І ще в нього машина, здається, Toyota Corolla. Бачила на парковці.

— О, уже машини помічаєш? — підморгнула Анна. — Слухай, якщо він нормальний, чому б і ні? Але обережно, ти ж у нас закохуйся-розчаровуйся.

— Знаю, — зітхнула Міра, дивлячись у вікно. Дощ почав накрапати, і краплі стікали по склу, як маленькі річки. — Але він реально класний. І знаєш, у них в офісі така атмосфера… жива. Може, це моє?

— От і перевіриш, — сказала Анна, стукаючи нігтем по столу. — А якщо ні, то ти знаєш: я завжди тобі щось знайду. До речі, я домовилася про зустріч із інвестором для мого салону. Уявляєш, скоро я буду начальницею!

Міра посміхнулася. Анна завжди була такою — мріяла масштабно, і в неї все виходило. А от Міра ще не знала, чого хоче. Точніше, знала: знайти щось, що змусить її серце битися швидше. І, можливо, Роман був частиною цього “щось”. Але поки що вона просто пила каву, дивилася на дощ і думала, що Дніпро, мабуть, таки її не відпустить.