Розділ 1. Новий початок

Дніпро зустрів Міру дощем. Не сильним, а таким, що ледь крапає, залишаючи на асфальті маленькі темні цятки, наче хтось розсипав кавові зерна. Вона стояла на зупинці біля вокзалу, тримаючи в руках стареньку валізу з облупленим синім лаком. Її вогняне волосся намокло, прилипло до скронь, але Міра не поспішала ховатися під дашок. Дощ їй подобався. Він нагадував рідне містечко, де кожен ранок починався з шуму крапель по даху бабусиної хати.

— Ну що, Міро, ти ж не розтнеш від цього дощу? — підбадьорила вона себе, поправляючи рюкзак. — Дніпро, я готова. Давай, покажи, що в тебе є.

Вона приїхала сюди за роботою. Університет залишився позаду, диплом економіста припадав пилом у шухляді, а хор, у якому вона співала, розпався ще на третьому курсі. У рідному містечку роботи не було, хіба що вчителем у школі за копійки. Міра хотіла більшого. Не те щоб вона мріяла про кар’єру топ-менеджера чи власний бізнес, як її подруга Анна, але щось у ній горіло — маленьке, вперте полум’я, яке шепотіло: “Ти можеш”.

Перша робота знайшлася швидко, через знайомих Анни, яка вже рік жила в Дніпрі й хвалилася, що “тут усе можливо, якщо не лінуватися”. Офіс логістичної компанії на проспекті Яворницького виглядав солідно: скляні двері, блискуча плитка, запах кави з автомата. Міра, у своїй найкращій сукні кольору морської хвилі, відчувала себе трохи не в своїй тарілці. Її взяли помічницею менеджера — “просто спробуй, це не складно”, — запевнила Анна.

Перший день був хаосом. Телефони дзвонили, ніби змовилися, колеги сипали термінами на кшталт “дедлайн” і “форс-мажор”, а комп’ютер зависав кожні пів години. Міра намагалася встигати: записувала, перевіряла, бігала з паперами. Але до кінця дня її вогняне волосся вже скидалося на гніздо, а сором’язливість поступилася роздратуванню.

— Ти як, тримаєшся? — запитала Анна, коли вони ввечері зустрілися в парку Шевченка. Подруга виглядала, як завжди, бездоганно: біляве волосся зібране в недбалий пучок, легка сукня, що підкреслювала її струнку фігуру, і посмішка, яка могла роззброїти будь-кого.

— Та нормально, — зітхнула Міра, сідаючи на лавку. — Просто я, мабуть, не створена для логістики. Усе так швидко, а я... я ж повільна, як равлик.

— Ой, не починай, — розсміялася Анна, дістаючи з сумки два стаканчики кави. — Ти вперта, як сто биків. Дай собі тиждень, усе налагодиться. Або не налагодиться, і ти підеш далі. Ти ж у нас мисливиця за мріями.

Міра посміхнулася. Анна завжди знала, як підбадьорити. Вони сиділи, пили каву, дивилися, як у парку гуляють студенти, сміються, фотографуються біля фонтану. Вітер гнав по траві перше пожовкле листя, хоча літо ще не закінчилося. Міра подумала, що Дніпро їй подобається. Велике, гамірне, але якось по-домашньому затишне.

Через два тижні вона звільнилася. Логістика виявилася не її. Начальник, пузатий дядько із вусами, постійно бурчав, а колеги дивилися на неї, як на чужинку. “Нічого, — сказала собі Міра, стоячи під дощем біля офісу. — Це тільки початок”.

Друга робота була в кафе на Набережній. Міра думала, що офіціанткою бути легко: посміхайся, носи тарілки, отримуй чайові. Але клієнти траплялися різні. Одні залишали щедрі чайові, інші скаржилися, що кава холодна, хоча вона щойно з кавомашини. Одного разу чоловік у дорогому костюмі так накричав на неї через “неправильний” салат, що Міра ледь не розплакалася прямо в залі. Анна, яка зайшла підтримати подругу, бачила це і, не довго думаючи, підійшла до того клієнта.

— Вибачте, пане, — сказала вона своїм медовим голосом, але з такою сталлю в очах, що чоловік замовк. — Якщо вам не подобається салат, ми можемо замінити. Але кричати на дівчину, яка старається, — це якось не по-чоловічому, правда?

Чоловік пробурмотів вибачення і швидко пішов. Міра дивилася на Анну з обожнюванням.

— Як ти це робиш? — запитала вона, коли вони після зміни сиділи на набережній, тримаючи в руках по морозиву.

— Просто не даю себе ображати, — знизала плечима Анна. — І тобі раджу. Ти ж не просто офіціантка, ти Міра. З вогняним волоссям і мріями. До речі, я чула, там у маркетингову компанію шукають асистента. Спробуєш?

Міра кивнула. Їй подобалася ідея спробувати щось нове. Вона дивилася на Дніпро, що блищав під вечірнім сонцем, і думала, що, може, це місто таки дасть їй шанс.