Глава 9

Женя. 2016р.

Дзвінок телефону  його розбудив.

— Жека, ти де? Через годину у нас зустріч, а тебе з вечора ніхто не бачив! — голос Андрія був стурбований.

— В гостях. Все нормально. Навіть дуже. Так я буду.

— Знову в гостях?!. Ну друже, ти даєш! Як тобі вдається розводити так жінок?

— Я їх не розводжу, а люблю… —  пробурмотів Женя, вимикаючи телефон. Треба збиратись. Він з цікавістю оглянув кімнату в якій прокинувся. Вночі якось не до того було.

 Світлі стіни, сині штори, телевізор на стіні, мінімум меблів, французьке вікно з двома вазонами, картина з двома голубами на темному фоні. Ці птахи наче світились, линучи одне до одного. Згадалася вчорашня ніч… Ліза…  Женя з задоволенням потягнувся і рвучко сів, зрозумівши, що його занепокоїло. Тиша. Вставши, він похапцем пробіг по невеличкій однокімнатній квартирі. Заглянув в кухню, ванну, гардеробну — пусто. На дзеркалі помітив записку, написану на листку з розлінованого блокнота:

«Пішла на роботу. Будеш іти, двері захлопни.

                                                                   Ліза.»

І все. Коротко й лаконічно. Чоловік сів на диван, крутячи клаптик аркуша й стурбовано потираючи підборіддя. Ну і як йому зрозуміти, що вона тим хотіла сказати? «Вимітайся, щоб мої очі тебе не бачили»?, чи «чекаю, люблю»?. Більше схоже на перше… Женя знову обвів поглядом квартиру, цього разу уважніше, намагаючись зрозуміти жінку з якою провів шалену ніч. Скрушно зітхнув. Хіба ж то допоможе інтер’єр там, де й особисте спілкування до лампочки?

На туалетному столику стояло два фото. Одне —  де Ліза з двома жінками весело сміялась, і друге  —  де вона була одна на фоні «небесного палацу» в Китаї. Женя обережно взяв фоторамку в руки, покрутив та дістав фотографію. Йому треба було подумати, а її фото було потрібне, як доказ того, що він не з’їхав з розуму і ця ніч справді була.

Відкривши карту на телефоні, чоловік визначив власне місцезнаходження та викликав таксі.  На ділову зустріч з’являтися в пом’ятому вигляді  було недоречно. 

Вдягнувшись та привівши до ладу постіль на розкладному дивані Женя обережно поклав до кишені фото Лізи та її записку. Телефон свій вона йому не повідомила.

Андрій  вже чекав його в ресторані «Прага», де була запланована завершальна стадія триденних переговорів. Партнери по бізнесу прибули також вчасно. Умови контракту, ціна, поступки, гарантійні зобов’язання… Женя ніяк не міг включитись повністю в переговори, раз за разом подумки повертаючись до вчорашнього дня, вечора, ночі…

— Жека, агов! Пішли вже мрійнику! Не знаю з ким ти там провів ніч, але дяка їй величезна —  так цих хитрих хохлів, ще ніхто з наших, мабуть, не розводив на нормальні умови.

— А? А що не так?

— Та все так. Кажу, нічого більш ефективного, ніж цілком незацікавлене обличчя в цій угоді ти не міг придумати! Це просто геніальний хід!

— Чудово.

— Тепер на літак?

 —  Так… — Женя крутив в руках записку Лізи і розумів, що казка скінчилась. Пора повертатись до реальності. До реальності з зобов’язаннями перед партнерами, бізнесом, друзями та керівництвом у Лондоні.

—  О, а це хто? — Андрій простягнув руку до фото, що випало з кишені Жені,.

—  Знайомся —  Ліза. Жінка, що звела мене з розуму на п'ятнадцять років, — Женя відібрав фото у Андрія й задумливо почав його розглядати.

— А тепер?

— А тепер я, здається, вилікувався.

— Провів з нею ніч та заспокоївся?

—  Провів з нею ніч і вона мене виставила.

— Ого. Навіть так? Шокова терапія?

— Угу.

— Не зміг задовольнити? Настільки вимоглива?

— Не в тому річ.

— А в чому?

— Я ще сам не розібрався.

— Ну-ну, розбирайся. Тільки знову років на п’ятнадцять не затягуй, бо наступного разу будете з’ясовувати стосунки вже в пенсійному віці! —  розсміявся друг та поплескавши Женю по спині, сів в машину.

—  Дуже смішно.

— Боже, як я скучив за домом! Це ж не дороги, а якийсь крейзі екстрім атракціон виживання, —  закотив очі Андрій,  в черговий раз наїхавши на якусь «латку» на дорозі. І англійці ще критикують якість своїх доріг! А ця реклама? Та це ж просто жах! — кинув друг погляд на чергу банерів вздовж дороги.

— Все, все, друже, я зрозумів, що ти скучив за Лондоном, — посміхнувся Женя.

— Так! Шалено! Правду кажуть, людина дуже швидко звикає до гарного. До комфорту, цивільного ставлення до людини… А тут… Що в Пітері, що тут — «Все для людей»! Суцільний «комфорт» та «естетика»!

Ліза. 2016р.

Ліза провела п’ятницю на роботі так, наче то її найбільше свято. Робота просто кипіла, ідеї вирували, а співробітники тільки проводили жінку здивовано-доброзичливим поглядом. Ліза затрималась на роботі допізна, навмисне відтягуючи повернення додому, бо з острахом чекала моменту, коли переступить поріг власного житла. Але, як не шукай довгого шляху, додому повернутись все одно довелося.  Відкривши двері Ліза безсило прихилилась до одвірка й ледве змусила себе зайти до квартири та зачинити двері.