Глава 7

Женя. 2016р.

Женя вдивлявся у вечірній Київ, відчуваючи, як на нього накочує дивне, але знайоме, вже колись пережите відчуття, що терміново треба кудись іти, когось шукати. Він раптом згадав, як так само сидів  у ліжку на мансарді в Лондоні, десять років тому. Прокинувшись посеред ночі  від дивного відчуття, що його хтось гукає, він спочатку спантеличено вертів головою та прислухався, але окрім сопіння Андрія на сусідньому ліжку нічого не чув. Та попри  наявну й недвозначну тишу, як у квартирі, так і за вікном,  душу наполегливо кудись тягло. Невимовна туга накочувала хвилями, навіювала яскраві (наче і не пройшло п’яти років) спогади про морський берег, зорі, дівочий силует, що танцюючою ходою зникав вздовж смуги прибою. З якого дива вона згадалась?  Наснилась, чи що?

В ті часи Женя з Андрієм з якраз винаймали на околиці Лондона кімнату, хоч вона більше була схожа на шпаківню з невеличким вікном. Ціна на оренду житла у столиці Великої Британії були, ну дуже дорогими, а їх заробіток був не дуже стабільним і все частіше Женя задавався питанням, що він тут взагалі робить? Від чого, власне, тікає, чого шукає? Але часу довго розмірковувати над цим питанням, як бажання, не було. Робота, гулянки з друзями, дівчатами, і знову робота… Та й поодинокі поїздки додому сильно відбивали бажання повертатись — візит з цивілізованої країни до реалій Росії був, як холодний душ. Контраст, як у спілкуванні людей, так і у відношенні до всього, що тебе оточує, був настільки разючий, що викликали бажання ще з аеропорту хапати валізи та летіти до Англії.  А ще йому вже, наче, рідше снились бірюзові очі, все частіше сон ставав просто темрявою, що розділяла вечір та ранок.

Покрутившись у ліжку та зрозумівши, що сон геть пропав, Женя тихцем, щоб не розбудити друга, зібрався та вийшов на безлюдну вулицю. На вулиці панував густий туман, який перетворив знайомий пейзаж на ілюстрацію до якоїсь казки. Той туман, наче жива істота, гуляв містом, заволодів ним, встановлюючи свої правила та закони. Сусідні будинки було ледь видно. Та що там сусідні! Той, з якого Женя вийшов, просто розтанув за спиною, варто було чоловіку пройти кілька кроків. Дивні примхливі образи з’являлись і зникали, танцювали перед очима, чи то глузуючи з раннього перехожого, чи то заманюючи кудись. 

Женя довго бездумно гуляв містом, час від часу до болю в очах вдивляючись у блакитну димку, в якій йому, то іноді ввижався до болю знайомий стрункий дівочий силует, що наче манив, гукав…  Примарна дівчина, примарне бажання… Синій туман поступово перетворився на молочно білий з золотинкою від світанкового сонця, а Женя все йшов і йшов. Знав, що йому ввижається та легка фігура, але навіть заради того, щоб побачити цей міраж, не зупинявся.  Ноги, попри  розуміння абсурдності надії, несли кудись дурну голову… Так і блукав містом, немов неприкаяний привид, доки на одному з узбіч не натрапив на літнього джентльмена, що сидів просто на землі і якось розгублено озирався. Чоловік не був схожим ані на жебрака, ані на маразматика. Погляд незнайомця був сповненим внутрішньої гідності і одночасно настільки невимовно ображено-дитячім, що Женя вирішив запропонувати допомогу. І туман, який зводив з розуму весь цей час, раптом наче заспокоївся, перестав шепотіти та кудись манити…

— Добрий ранок? — привітався Женя, присідаючи біля чоловіка та відмічаючи, що у того закривавлена голова і явна дезорієнтація. Медиком Женя не був, але і його скромних знань було достатньо, щоб зрозуміти — тут явно потрібна допомога. І бажано професійна медична.

— А де юна леді? — підняв на нього розгублений погляд чоловік.

— Юна леді?

— Тут була юна леді… — старий чоловік якось непевно вдивлявся в туман, що стрімко розчинявся, і хлопець про себе посміхнувся. Це ж треба, не лише йому ввижаються дівчата у вранішньому мареві. Щоправда, проте у цього дідугана хоч причина була виправдана. Після удару по голові все, що хочеш може ввижатись…

Як з’ясувалось з досить плутаної розповіді, старого чоловіка банально пограбували, забравши навіть верхній теплий одяг. Він не міг згадати куди йшов і навіщо в таку годину, тож Женя не довго думаючи, викликав швидку та знявши власне пальто намагався зігріти постраждалого до приїзду медиків. Англійці, звичайно, на диво холодостійкі (про одну температуру комфорту в їх будинках, Андрій регулярно  витрачав багато «добрих слів», стираючи до дірок чергові теплі носки та розтягуючи до носа комір товстого, в’язаного з овечої шерсті светра), але не у такому стані та віці. 

Медики, які прибули, забрали дідугана, ретельно записали дані Жені і… викликали поліцію. Ті теж не забарилися, довго та прискіпливо, хоч і підкреслено ввічливо, опитували молодого чоловіка. Ще трохи й Женя почав думати, що його самого прямо зараз заарештують за напад на дідугана. Проте ні, промаринувавши з пів дня, його таки відпустили, попросивши нікуди найближчим часом не їхати.

Андрій ще довгенько читав Жені нотації про те, що анонімного виклика швидкої старому цілком вистачило б, а так їх тепер ще й позапланово почали перевіряти на наявність дозволу на роботу, кількість проведеного часу в країні… Ні, у друзів на той момент  документи були в порядку, вони вже на той момент більш-менш облаштувались, оформили належним чином короткострокові дозволи на перебування в країні (довгострокові ще спробуй зароби), але гарного настрою такі перевірки не додавали.

А через пару місяців Женя отримав листа з запрошенням на чай до такого собі сера Джона, з визначенням дня та точного часу для візиту. Було навіть відзначено форма одягу — костюм. Покрутивши в руках конверта, Женя довго не міг второпати чий це прикол, доки не згадав, що, наче так, звали того постраждалого дідугана.