Глава 6

Ліза. 2001р.

— Лізо! Я вже за тобою так скучила! — кинулась назустріч подрузі Катя, обіймаючи її, одночасно вручаючи морозиво. — Ось, тримай, спеціально купила.

— Привіт. Коли це ти скучити встигла? Ми ж тільки місяць не бачились, —  розсміялась Ліза.

— Цілий місяць!

— Добре, я теж скучила. О, кавове морозиво! Супер!

— Так, я знала, що ти оціниш. Хоч ми ним і об’їлися під час сесії, але ж ти сама кажеш —  вже місяць пройшов. І взагалі, сама винна,  ти у мене тепер, мабуть, завжди будеш асоціювати з кавовим морозивом.

— Чудово! Особливо, якщо воно у тебе з’являтиметься напередодні кожної нашої зустрічі! —  розсміялась Ліза.

— Я над цим працюватиму, —  запевнила подругу Катя. — Ти мені наглядно показала в якому напрямку і над чим треба в собі працювати, —  іронічно-веселий настрій Каті подобався Лізі. Вона любила коли її подруга була в такому настрої. Така Катя була неперевершена і непереможна.

— Так… гарний рік. Цікавий. Насичений. І що найголовніше —  він ще не закінчився! — щасливо розсміялась Ліза.

Рік був для Лізи на диво успішним. Вона вступила до університету, гарно прижилася в гуртожитку (там було комфортніше ніж вдома!), знайшла купу друзів (одна Катя чого варта, хоч вона і з’явилась не так давно) і ще більше гарних знайомих. На відмінно закінчила перший курс університету та навіть примудрилась отримати путівку до студентського пансіонату. Причому не лише на себе, а ще й на подругу. Хіба це не щастя? При її, більш ніж скромному, достатку? Адже 90% вартості відпочинку на морі сплачував за них університет, як членам профспілки, а вже 10% вартості вона, хоч і не дуже просто, але назбирала зі своєї скромної стипендії.

А як Катя, здивувалась, почувши від Лізи, що у них є можливість поїхати на море майже безкоштовно. Як з’ясувала потім та ж Катя, ці путівки були заледве не на вагу золота і студенти, як тільки не викручувались, намагаючись потрапити до списку щасливчиків. Ліза ж про них взагалі не знала і їй просто пощастило. Просто дівчина, з якою вона випадково познайомилась в коридорі навчального корпусу, її запросила на збори профоргів, де їй чомусь запропонували бути профоргом курсу (з якого дива Ліза так і не розуміла), запропонували написати заяву на путівку (якраз розглядали це питання). Ліза ще й вагалась, думаючи чи потрібно Каті та путівка, але вирішила, що якщо не потрібна, то подруга сама від неї відмовиться. А сама Ліза  настільки обожнювала море, що поїхала б до нього в будь-якому випадку, навіть якби спати довелося на піску, а їсти —  власноруч виловлену креветку. Бо хіба ж є на світі щось краще за море?! Мабуть, Доля теж зрозуміла настрій дівчини і вирішила втрутитись, надавши більш пристойний відпочинок, ніж могла собі забезпечити юна авантюристка.

Тож дві студентки, отримавши на руки путівки, зустрілись у спустілому на літо гуртожитку, запаслись шоколадкою, чаєм та сухарями та поїхали посеред ночі до залізничного вокзалу, бо потрібна їм електричка відправлялась о 4.10 ранку.

Ніч на вокзалі перед поїздкою на відпочинок — що може бути романтичніше? Дівчата веселились від душі, уминаючи морозиво, шоколадку та розповідаючи одна одній веселі історії. Ліза розглядала з цікавістю людей, що прибували та відправлялись у подорожі. Старі й малі, молоді та середнього віку. Всі вони були різні, але на всіх було помітно печатку, доторк дороги. Саме Дороги з великої літери, того особливого настрою, коли ти не сидиш, як кущ, а здатен відправитись кудись далеко-далеко, знайти, зустріти щось нове, відчути повноту життя…

Київ, Ужгород, Черкаси, Москва, Пітер… — Ліза задумливо роздивлялась розклад руху поїздів… Один рядок якось дивно виблискував й Ліза підійшла ближче, щоб роздивитись —  чи то він  був вкритий чимось люмінесцентним, чи то якось по-іншому повернутий, але прикував її увагу. Рейс на Пітер. Що вона знала про далеке північне місто сусідньої країни? Що то місто-герой, що пережило страшну блокаду за часів другої світової війни, що побудовано на болотах Петром I, що вважається культурною столицею… І, мабуть, більше нічого… А, ну, ще пісня з фільму «Бандитський Петербург» їй подобалась, хоч сам кінофільм вона до пуття і не бачила. Бачила лише сумний кінець. Дивне місто, овіяне романтикою і сумом, цікаво було б колись до нього поїхати, відчути його настрій, доторкнутись до  його історії, душі…

— Ліза, не кидай мене саму, а то на мене вже маслянистим оком поглядає якийсь чолов’яга з сусіднього ряду. Точно якийсь маніяк чи збоченець, —  пробурмотіла, підійшовши, Катя. Ліза кинула погляд на чоловіка що наполохав подругу й посміхнулася.

— Катя, у тебе багата уява. Той дядько просто уважно слухає об’яви і, думаю, ловить свій потяг.

Чоловік, наче на підтвердження її слів, піднявся та зібравши клунки, попрямував на вихід.

— От як ти це робиш? —  закотила очі Катя.

— Що?

— Я готова була заприсягтись, що він на нас зиркає та щось задумав, а варто було тобі його показати, як він перетворився на найбезпечнішого дідугана на світі, хіба що, пиріжками нас не пригостив!

— Так він і є таким. Дивись, яка у нього трохи непевна, але явно добра посмішка, — Ліза привітливо посміхнулась чоловікові, що саме проходив повз них.

— Щасливо доїхати, дочки, — кивнув приязно незнайомець та  почимчикував на перон.