Глава 5

Ліза. 2016р.

Розпрощавшись з мокрою, але веселою Катею, Ліза вирішила трохи пройтись пішки містом. Додому вона не поспішала. І не тому, що там ніхто її не чекав, а тому, що у неї було дивне відчуття, наче сьогодні місто розмовляє з нею. Вабить кудись, щось намагається показати, до чогось підготувати.

 Дощ майже вщух, лиш де-не-де краплі ляпали під деревами. Київ святково сяяв вогнями — ліхтарі, фари машин, вивіски, реклама все це мигтіло, переливалось і відображалось від численних мокрих поверхонь. Дороги перетворились на сяючі ріки, а сірі стіни будинків на блискучі коштовності. Присівши на одну з вуличних лав, Ліза вдихнула мокре повітря й замріяно-закохано роззирнулась. Вона любила це стародавнє й водночас сучасне місто. Обожнювала його перетворення з ділового у святкове, з похмуро-зимового у дзвінко-зелене.. Любила їх спостерігати та показувати іншим.

 Дуже давно Ліза з подивом зрозуміла одну річ — не всі люди бачать світ так, як вона. Якось, курсі на другому чи на третьому, вони з Катею розглядали тільки що надруковані фотографії зі спільної поїздки і подруга, взявши до рук кілька фотознімків, з подивом зазначила.

— Слухай, Лізо, у мене відчуття, що ми з тобою в різних місцях були.

— Чому це?

— Тому, що у тебе на фотографіях блискуча вода, зелена трава, Ірка на фоні гарненьких будиночків та красивого свіжопофарбованого паркану. Коротше, краса і «лєпота». Дивлячись на ці фото, у мене знову виникає бажання поїхати в те забуте богом село й прогулятись там ще раз!  Але  ж я пам’ятаю, що там було все не так гарно! Все було дуже сумно, бідно та й взагалі жах! Там же була незліченна кількість обідраних будинків, з якимись завалами хламу посеред подвір’я (де ти цю охайну гарнюню знайшла, хоч вбий, не розумію, він же ж, мабуть, один такий на все село був!),  паркани, що покосились і не бачили фарби мабуть останні пару десятиліть (і якби  я особисто з тобою не здавала плівку на прояв та друк, а не фотокорекцію, то заприсяглась би, що ти паркан спеціально підмалювала!), купа сміття на виїзді з села, якісь бомжі неподалік, покинуте авто без коліс…  Та я досі здригаюсь від тієї поїздки!  А  у нас такі фото вийшли, ніби ми були  на відпочинку ледь не в Буковелі!

— Та ну тебе. Були там і гарні будинки та паркани. А природа яка! Ось, дивись який глиняний кар'єр! А ось це узбережжя річки! —  Ліза дістала з купи ще кілька фотографій.

— Так отож! Там була річка-вонючка та старий покинутий кар'єр, частину якого перетворили на стихійне звалище місцеві жителі! А дивись на фото — мальовничі червоно-помаранчево-рожеві глиняні скелі з якимось сріблястими деревами на виступах, сонячні зайчики на поверхні  прозорої води в обрамленні смарагдової трави і квітів…

— Але ж там це було!

— Так, мабуть, але я це не так бачила. Зовсім, — Катя  похитала головою. — Я починаю розуміти, чому хлопці з тобою так  поводяться. Навіть якщо ти остання падлюка, дуже важко про це згадати, коли  на тебе дивляться з такою впевненістю й вірою, що ти останній шляхетний рицар!

— Та не дивлюсь я так на хлопців, — фиркнула Ліза.

— Дивишся-дивишся. Тільки не зрозуміло, як ти це поєднуєш зі своїм отим критично-експлуататорським підходом (бо тобі ж допомогти кидається перший ліпший хлопець, на якого ти просто подивишся, а як відкриєш рота — так згодні таскати меблі з поверху на поверх ледве не щодня!)). І от, хоч вбийте мене, я не розумію, як ти це робиш і, головне —  чому так відбувається, попри історію твоєї сім’ї. Логічно, наприклад, щоб я так на них дивилась — це ж у мене найкращий батько на землі, який легко за пояс будь-якого лицаря заткне. Але ж ні, я бачу всі їх вади і цілком реально оцінюю, як загрози, так і людей. А ти…

— Та я теж цілком реально всіх оцінюю!

— Ага, ага. Можливо, але я у тебе в кімнаті вперше чула, як Сашко з восьмого поверху, п’яний до стану автопілоту, вибачався!

— Так він же просто дверями помилився. От на автопілоті і вибачився.

— Та він на автопілоті, зазвичай,  тільки матом криє, дівчат лапає та телевізори з вікна викидає!

— Неправда. І телевізор був лише один. Неробочий, — не витримала й розсміялась Ліза.

— Бачиш, самій смішно. А я тоді щелепу з полу ледве підняла, коли зрозуміла хто у тебе в дверях вибачається!

Розмова подруг тоді поступово повернула на іншу сторону, але той факт, що навколишній світ більшість людей бачить трохи не так, Ліза запам’ятала. Запам’ятала і намагалась не дивуватись, ні тому, що люди не бачать очевидної краси, ні тому, що відверто дивуються, коли її помічають просто навколо себе. Головне — що помічають, якщо на неї вказати, звернути увагу! Кожна людина несе в собі світло, головне його роздивитись, достукатись до нього, ввести його в резонанс з красою навколишнього світу.

Як з тією ж Катею. Подруга ж по суті чудова людина, добра, лагідна, відповідальна, гарна мати й дружина (ну, може трохи любить стріляти очима наліво), от тільки, часто стикаючись по життю з недоліками людей, все більше зневірюється, як в людях, так і в наявності якоїсь справедливості в цьому світі, а зневірюючись, стає поводитись відповідно — так, як від неї чекає навколишній світ. Жорстко, зневажливо, зневірливо. І час від часу варто Катя стряхнути, нагадати, що світ не настільки меркантильний. Їй самій це потрібно, бо чим більше вона заглиблюється в суто діловий підхід до всього, в тому числі й відносин з чоловіком, тим менше у Каті шансів втримати гармонію власного життя і не перетворитись на ділове стерво, яке замість голови має калькулятор, а замість мрії — бізнес-план.  От Ліза її і намагається хоч іноді відволікати, кожного разу все з більшим трудом відшукуючи під щільною маскою успішної бізнес-леді юну мрійницю, яка всупереч батькам пішла вчитись на юриста. Пішла за власною мрією, попри всі перепони. Дівчину, що могла ночами обговорювати теорії виникнення світу, філософські концепції, мріяти про майбутнє та фантазувати на тему: ким вони були у минулому житті. Дівчину, яка кидалась на захист ображених, навіть попри  те, що ці ображені її не дуже й шанували. Дівчину, яка могла задля сестри подруги, витратити ніч перед важливим екзаменом на поїздку додому, щоб привезти юній випускниці школи гарну сукню (власну випускну!). Просто тому, що у школярки грошей на пристойну сукню не було. У Каті було багато чудових рис.