Глава 4

Женя. 2016р.

Женя не хотів їхати до готелю, тож запевнивши друга, що більше дурниць не накоїть та просто бажає прогулятися, пішов пішки. Навігатор показував, що пішки до пункту призначення близько двох годин, проте це Женю влаштовувало — саме достатньо часу, щоб і у голові прояснилось, і тіло стомилось.

Він не поспішав. Ноги просто несли, не звертаючи уваги на голову, що раз за разом намагалась аналізувати ситуацію, але знову й знову збивалась зі струнко-логічної системи. Яка там вже логіка, коли твориться якась чудасія? Женя прокручував у голові сьогоднішні події, відчуваючи себе так, наче його повернули у свідомість того хлопця, яким він був п'ятнадцять років тому.  І тепер він, цілком сформований чоловік, поводиться, мов підліток, що не уміє, ані вгамувати власну емоційність, ані сформулювати власні бажання. Думки кружляли у голові, як потривожений бджолиний рій, а очі відсторонено роздивлялись  місцевість, якою він прямував.

Навігатор повів його якоюсь досить занедбаною частиною міста яка чергувалася з промисловою зоною. Забудова радянських часів не викликала жодних гарних емоцій, як і якісь покинуті виробничі склади, автобази. Сумні залишки тотальної індустріалізації Радянського союзу, змінювались яскравою зеленню чагарників та загородженими незрозуміло чим, невеличкими присадибними ділянками, біля більш ніж скромних будинків приватного сектору.  І ті бідняцькі паркани часом нагадували витвори авангардного мистецтва. Поєднання, шин, дерева, якихось металевих обрізків, натурального українського плетення з гілок та пластику, було просто неймовірне. Женя навіть не уявляв, яка має бути фантазія у  людини, яка такий паркан створила, та ще й прикрасила саморобними розмальованими пластиковими флягами у вигляді мухоморів, гномиків, білочок. Зрозуміло, що то все було зроблено більше від бідності, але яка творча думка! Який талант дизайнера пропадає в комусь!

Далі, вздовж дороги, то тут, то там розташовувалися парки (Київ таки напрочуд зелене місто), які справляли гарне враження, навіть, попри ду-уже сумнівну роботу місцевих садівників. У Лондоні парки були всі, як картинки: підстрижені кущі, століттями відшліфовані газони, доглянуті дерева, деякі з яких ще, напевне, пам’ятають, Вільгельма Завойовника. Там все було ретельно прибрано, охайно підстрижено та впорядковано. Та й взагалі Женя звик, що паркове мистецтво, це саме мистецтвом — строге й лаконічне. Навіть ті парки, що в Великобританії виглядали дикими, насправді просто підтримувались саме в такому «традиційному» стані. У Києві ж парки, особливо на околицях, в більшості своїй являли собою дикі чагарники, що відрізнялись лише віком і  буяли  вільною зеленню, яка росла, як їй на думку спаде,  і навіть приблизно не знала, що то за звір такий — садівник. Усюди чагарники, серед яких можна побачити, як смітник, так і чарівні смарагдові галявини щедро вкриті жовтими, блакитними, білими квітами. Часом ці парки (а може, то не і не парки зовсім, а звичайні чагарники?) підступали майже до дороги,  а іноді й наступали на дорогу (наприклад, просто проваливши підпірну стіну). Кілька разів Женя бачив пасма ледве помітного диму, що супроводжувався спокусливим ароматом смаженого м’яса, а іноді й людей, які невимушено смажили шашлики просто у зеленій зоні. Женю, який звик до суворих обмежень Лондона, відверто дивувала наявність відкритих багать посеред парку й міста та й взагалі таке ставлення до природи. Не добралася до Києва ще цивілізація в компанії з пристойними штрафами за шкоду природі.

В одному місці, у парку, біля проїжджої частини, Женя помітив невеличку споруду, а підійшовши ближче, здивовано побачив, що люди там п’ють воду та набирають її у пляшки. Це було акуратно облаштоване джерело, просто посеред міста. Женя з цікавості навіть  спробував ту воду (спрацював чи то отриманий від англійців авантюризм, чи то вплив  радянського виховання) — смачна, без жодних сторонніх запахів. Не факт, що на 100% питна, але місцеві явно її використовують, як питну.

Далі навігатор завів Женю у приватний сектор, повів якимись вузькими, розбитими вуличками, вкритими старою, мабуть, ще за царів, викладеною, бруківкою. Вулиці петляли, то повзли вгору, то збігали донизу, наче знущаючись з самовпевненого іноземця. А дороги тут були такі, що Женя порадів, що йде пішки, бо по таких — тільки на позашляховику їздити, до того ж на серйозному позашляховику. Такому, для якого дорога взагалі не потрібна. Втім, навіть такий не всюди тут пройшов би, бо місцями, до ритвин на дорозі, взагалі без обладнання альпініста, мабуть, не варто було й підступатись. Цікаво, як тут аборигени до домівок добираються?

Приватний сектор змінився багатоповерховими будинками і знову безликими коробками промислово-адміністративних будівель, трохи згодом почали з’являтись будинки дореволюційної забудови. Женя йшов, розглядаючи побиті життям мости, переходи, скляно-бетонного гіганта поверхів на тридцять з претензійним надписом —ДТЕК, що якось недоречно «виріс» посеред вулиці з будівлями початку 20 сторіччя.

Поступово будівлі навколо змінювали вигляд на більш виразно-історичний, з’явилися новобудови більш-менш, пристойно «вписані» в архітектурний ансамбль, і чоловік зрозумів, що підходить ближче до історично-туристичного серця міста. А потім, навігатор взагалі несподівано повідомив, що Женя вже прямує ботанічним садом імені Фоміна. Женя не одразу повірив гаджету, адже протоптана, наче козами стежка, через «вигризений» вхід у металевому паркані, зовсім не асоціювала з входом до доволі відомого історично-культурного об’єкта… Але, звірившись кілька разів з картою, а потім і побачивши знайомі магнолії, про які йому всі вуха  кілька днів тому прожужжав Андрій, Женя мусив визнати — реалії України часом чудні.