Глава 3

Женя. 2001р.

Дівчина зникла, немов у воду канула. Женя обійшов всю територію студентського пансіонату тричі. Так його ще не дивували. Навіщо було самій до нього підходити, а потім тікати? Він же знав, що зацікавив її, таке він завжди відчував. І якщо спочатку Женя не був здивований (не вперше дівчата самі до нього йшли), то тепер нічого не розумів. Чого вона від нього хотіла? Просто поговорили? Так вони  не так багато і розмовляли.  Отримати задоволення —  теж не схоже. В якийсь момент йому взагалі здалось, що вона ще взагалі з чоловіком не була, але його особистий досвід у таку чудасію не дозволяв вірити. Зазвичай саме такі, скромні на перший погляд, виявлялись настільки досвідченими у ліжку, що і його могли чогось нового навчити. Але чого ж вона шукала?  Ну не великого ж і чистого кохання вночі на пляжі в курортному поселенні!

День пройшов, як завжди у воді і тіні. Онука власниці «апартаментів» де поселилися Женя з друзями, знову, наче випадково, весь час  примудрялась бути поряд. Знову й знову потрапляла на очі. Женя вельми галантно з нею спілкувався, але не більше. Дівча ще школярка, неповнолітня. Проблем з  власною совістю, законом та власницею кімнати Женя  точно не шукав, та й розбиті серця, це не те, що він вважав за доцільне залишати після себе. Йому подобалось залишати дівчат задоволеними, а не нещасними. Ну було, звичайно, різне, але, принаймні навмисне, ображати Женя нікого бажав.

На вечір він загітований друзями, пішов на саму дальню дискотеку, туди, де майже не було студентів. Так, він майже (не згадувати, не дивуватись було складно, але цілком можливо) викинув з голови дивну вчорашню дівчину і був знову цілком налаштований знайти своє велике кохання на цю конкретну ніч. Але —  не судилося…

Він вже перекидався бісиками з довгоногою шатенкою, що танцювала поряд,  та  кидав оком на білявку, яка його вже недвозначно розглядала, як раптом до тієї білявки «пританцювала» інша дівчина. Стрімкі, але одночасно на диво плавні рухи дівчини, що спочатку танцювала до нього спиною, просто привернули увагу, бо закрили вид на білявку. Сукня «завади» мала візерунок, що нагадував поверхню якоїсь металевої рідини і вибірково світилась в ультрафіолетовому прожекторі, створюючи дивний ефект —  немов це саме море втілилось у стрункій, стрімкій дівочій фігурі. Чергова пісня раптово закінчилась і Женя зупинився, вдивляючись у танцівницю, яка щось розповідала подрузі. Вдивлявся та вже розумів, що й сьогодні знову все іде не так.

Дівчина, наче відчувши погляд, озирнулася і він майже без подиву її впізнав. Чи то саме в цей момент прожектор так вихопив її погляд, чи то так уява його розігралась від недосипу та випитого вина, але йому знову здалось, що в її очах ховаються усі зірки їх Всесвіту. Наче заворожений, він під перші ноти повільної пісні пішов до неї.

— Погодишся зі мною потанцювати? —  простягнув Женя руку. Ліза уважно на нього подивилась, знову, наче рентгеном, просвічуючи вся потаємні куточки його душі, і після кількох миттєвостей роздуму простягнула руку з загадковою посмішкою.

— Так…

— Куди ти вчора зникла? —  запитав він, обіймаючи руками її тонкий стан та відчуваючи, як хвилею накриває шалене бажання. Розмова допомагала трохи відволіктись.

— Ти зустрів друзів і я тобі була більше непотрібна.

— Не зрозумів, —  Женя здивовано на неї подивився.

— Не звертай уваги, —  посміхнулась ніяково дівчина. Так, наче збовкнула щось зайве, але тут же безтурботно розсміялась. — Вважай це вивертом дівчачої логіки.

— Ні, я дівчачу логіку наче більш-менш знаю… —  задумливо покачав головою Женя, але у тебе вона якась незвична, навіть для дівчини.

— Можливо. Ну то вже як є, — Ліза дуже плавно танцювала, легко, так наче не ступала, а ковзала по підлозі, кожен рух був продовженням попереднього, перетікаючим, ніжним. Женя вперше настільки відчував і не відчував партнерку по танцю. Наче він її веде, але одночасно його власні рухи змінились, стали лагіднішими, незвично ніжними. Немов він не танцює, а спокушає невинною ніжністю. Це було дивне відчуття.

— Де ти навчалась танцю? — спитав він.

— Ніде.

— Не вірю.

— Не вір, —  легко погодилась вона.

— Як так?

— Я відповіла на твоє питання, а вірити чи ні  — то вже твій клопіт, —  вона загадково посміхнулась

— Більшість людей  потребує, а то й вимагає, щоб їм вірили.

— Навіщо?

— Так, те що ти не більшість, я вже зрозумів, — розсміявся Женя, відчуваючи, як звичне фізичне жадання доповнюється інтригою розумовою. Йому хотіло зрозуміти, що то за рибка потрапила до його сітей. —  Бо людина потребує відчувати вагу своїх слів.

— Ні.

— Вважаєш не потребує?

— Слова не важливі, важливі емоції. Одні й ті ж слова несуть різний посил, різний зміст. Я можу відповісти «ні», але ж це може значити, як «ні», так і «так».

— О, так це притаманне всім жінкам. В цьому ти не оригінальна, — посміхнувся вже Женя.

— Так, мабуть, —  дівчина зупинилась відступаючи від нього на крок. Пісня скінчилась.

— Пішли прогуляємось? — запропонував він.

— Куди?