Глава 2

Ліза. 2016р.

Після прогулянки містом офіс зустрів Лізу рівним гомоном та помірною діловою активністю. Зайнявши своє робоче місце за столом біля вікна, жінка обвела просторий кабінет в якому, окрім неї, працювало ще п’ять співробітників. Керівник — чоловік сорока років, якого майже ніколи не було на місці (весь час на переговорах та зустрічах), зараз щось уважно читав з монітора. Ще двоє чоловіків  приблизно її віку — Вася та Міша, завзято обговорювали якість кросівок. Інші двоє співробітників (дуже креативних хлопців 23 та 26 років) активно спілкувались телефоном з контрагентами. І якщо не знати суть розмови, їх спілкування можна було б вважати суцільним набором випадкових реплік. «Так, лижі на Довженка, ні сноуборд на Бандері мені не потрібен, він там не йде, давайте на Академ…» От як тут сторонньому зрозуміти, що то не дивні прикраси на історичних постатях, а постачання товару до магазинів, що знаходяться на вулицях с такими назвами? А фраза одного з молодих співробітників «добре, Наташа, я за пів години буду і ми будемо разом робити цих дітей!» розвеселила весь кабінет, попри те, що всі були в курсі, що мова про рекламний стенд з дітьми в одному з розважальних комплексів.

— Сашко, а ти не промах! Я й сам згоден робити з Наталкою дітей. Може тебе підмінити? — навіть керівник з іронічною посмішкою відволікся від монітора. Ці слова змусили знітитись молодого хлопця, який поклав телефон і тільки потім зрозумів подвійний зміст сказаної фрази.

— Та, ну вас, — відмахнувся Сашко.

— Сергію, ти за віком кастинг не пройдеш, — розсміявся Вася.

— Ех, де моя патлата юність, — розсміявся керівник, знову кудись збираючись. — Добре, я на зустріч, а ви тут не бешкетуйте. А то від вас відвернись, а ви вже дітей одразу робить ладні. І Лізу не чіпайте, вона дівчина серйозна!

— Та її зачепиш, — буркнув Міша проводжаючи шефа поглядом та озираючись на жінку, яка зосереджено друкувала текст і не  втручалася до розмови. Але це не заважало слухати, тому на її губах теж грала легка посмішка. — Так Лізо?

— Та я ж біла і пухнаста, — посміхнулась жінка, не  відриваючи очей від монітора.

— Ага, тигра, — хмикнув Міша.

— І коли спиш зубами до стінки, — хмикнув Вася. Ліза звично посміхнулась, не коментуючи.

В цілому відділ у них був гарний, веселий і той факт, що вона в ньому була єдина жінка Лізу зовсім не турбував. Ще з часів навчання, то було для неї звичне явище. Ще б пак, вона ж навчалась на фізика! А відсоток представниць прекрасної статі в групі студентів-фізиків був такий низький, що дівчина там була радше вийнятком з правил, аніж нормою. Виключенням і звичайно —  об’єктом підвищеної уваги. Тож, за час навчання в університеті, Ліза отримала таку багату практику спілкування з хлопцями різного ступеня зацікавленості, що віртуозно уміла швидко окреслити межі допустимого, як панібратства, так і жартів. Іноді вона це робила свідомо, іноді вже просто на автоматі. Ось і тут, після тижня роботи, доки до неї тільки приглядались її нові співробітники, Ліза поводилася, як завжди: відповідала на жарти, з чарівною посмішкою ігнорувала дрібні пропозиції, на зразок зварити всім кави, принести чаю і т.д.. Проте лише коли почула від когось з колег побіжне зауваження «Ліза вам не дівчинка з бухгалтерії», зрозуміла, що знову суттєво відкоригувала чиїсь уявлення про поведінку милої та, на перший погляд, простої дівчини. Буває. Ну, не природжена вона догоджати, не вважала за потрібне! Але й сваритись, страх, як не любила. От і виходила з ситуації вмикаючи гумор, гумор і ще раз гумор. І хлопці, один, другий, третій раз напросившись на весело-іронічну відповідь, розуміли, що тут «каші не звариш» та давали їй спокій.

 Посаду категорійного менеджера в цій фірмі Ліза отримала не так давно, але вже встигла, як заробити повагу колег, так і сформувати прийнятну для себе манеру спілкування, яка б всіх влаштовувала та не заважала роботі. Щоб вийти на бажаний рівень заробітної плати Лізі доводилося, поки що, працювати втричі більше за інших, але нові категорії товару, які їй нещодавно дали на розробку, не могли не тішити. Особливо сегмент косметики та засобів по догляду за тілом — це якраз той випадок, коли робота перетворюється майже на хобі, за яке ще й платять. Але окрім них, були ще електронні пристрої, побутова техніка, освітлювані прилади,  різний дріб’язок, які цікавістю не відрізнялися, проте суттєво впливали на рівень заробітку.  А ще були приємні бонуси у вигляді можливості замовити у постачальників товари зі значною знижкою.

Нинішня робота подобалась Лізі, попри те, що колись вона вчилась зовсім не на це. Але у часи коли Ліза обирала куди поступати, ніхто не підказав, чим вона зароблятиме на життя. Та вона й сама не знала. Лише отримавши диплом ДонНУ та оббивши купу порогів у пошуках роботи за фахом, Ліза зрозуміла, що перспективи плачевні. А тому пропозиція дальньої родички приїхати до Києва і влаштуватись вчителем до школи, була прийнята, як то кажуть — «на ура». Ліза легко гайнула до Києва, тим паче, що цю ідею підтримав її чоловік.

Але робота шкільного вчителя не прийшлась їй до душі. Фізику діти не дуже розуміли, і ще менше вважали за потрібне вчити. Та й самій Лізі працювати з дітьми не дуже сподобалось. Ні, з тими, що хотіли вчитись, їй було цікаво і вона старалась їм донести інформацію, але ж було ще пів класу тих, хто її предмет вважав складною ахінеєю, яка їм «і на фіг не впала». Отож, так-сяк відпрацювавши навчальний рік, Ліза звільнилась та влаштувалась на невеличку фірму по реалізації білоруської косметики на посаду «принеси-подай». Грошей там платили більше, нервів витрачалось менше, та й дома вона почала проводити часу більше, а чоловік (який до того часу вже невимушено  перебрався до неї у столицю) тільки це й помітив. Він взагалі вважав її роботу сумнівною примхою, попри те, що грошей Ліза заробляла не менше за нього. Втім, Маттей від початку досить критично ставився до більшості її ідей, а з часом взагалі почав поводитися так, наче призначення Лізи це забезпечення його комфорту, а всі її плани та розрахунки, то суцільна дурня не варта уваги.