Глава 1

Різноманітне полотно буття,

Бо сплетене із візерунків Долі

Де кожна нитка - то чиєсь життя,

Свобода вибору, свобода волі.

Частина 1

Женя.

Київ. 2016 р.

Світловолосий, спортивної статури чоловік у джинсах стояв біля панорамного вікна і курив, задумливо роздивляючись краєвиди Києва. Ранок для нього почався без жодних будильників, як завжди, о 7.00. Звички — страшна штука. Столиця України лише прокидалася, а Женя вже встиг скупатися, поголитись, замовити сніданок та більш-менш привести до ладу кімнату, в якій будо проведено доволі насичену ніч.  І лише зараз під класичну мелодію будильника на чужому телефоні, прокинулась його гостя.

— Вставай, сонечко. Я замовив каву та легкий сніданок у номер. Маємо пів години на збори, а потім мені потрібно на зустріч, —  Женя  озирнувся, полишив цигарку у попільничці, підійшов до широкого ліжка й лагідно провів пальцями по плечу сонної дівчини. Зараз його гостя мала не настільки шикарний вигляд, як з вечора, втім, це притаманне всім, особливо після бурхливої ночі. 

— Добре… — рудоволоса красуня потягнулася, встала та не соромлячись власної оголеності (тут вона права, таку фігуру можна  демонструвати, як витвір мистецтва) попрямувала до ванної кімнати. Чоловік схвально провів поглядом довгі ноги, пружні сідниці, тонку талію, трохи скуйовджене волосся до плечей, третій розмір «душі» і вкотре подумав, що українки дивовижні. Зупини першу-ліпшу на вулиці й отримаєш красуню варту обкладинки журналу. У порівнянні з ними, жінки з Лондона, в якому він живе останні сім років, та Санкт-Петербурга, звідки він родом, конкуренції не витримували. Проте, хоч англійки, хоч росіянки, хоч австралійки, хоч українки —  вони всі вони йому часом здавалися однаковими. Жодна не залишала по собі бажання чогось більшого, аніж просто гарно провести час. Ну, майже всі. Був один момент в юності… Але мрії юності, то таке… Проте, щоб там не було, а варто визнати, що та мрія теж була українкою. Можливо, саме тому, Женя так довго не відвідував Україну. Спочатку свідомо, потім — за звичкою. Але юні роки та ілюзії вже давно розгубилися життєвим шляхом. Роки, жінки та досвід, залишили від давніх спогадів лише легкий наліт романтики та світлого смутку за часами, коли він здатен був повірити у щось непідвладне логіці.

Женя знову повернувся до пейзажу за вікном. Ще одне місто… В міру зелене, в міру брудне, напрочуд дешеве, (особливо у порівнянні з Лондоном), занадто мирне, як для столиці країни, що веде війну з його батьківщиною. Батьківщиною, яка знову не втрималася у мирному наморднику, продемонструвавши світу хижий вишкір. Росія постійно десь воювала і, якщо чесно, мало які військові конфлікти можна було списати на «злих дядьків-загарбників», хоч як це завжди намагалась зробити їх пропаганда. Але війна в Україні… З країною, де проживає  рідня такої кількості росіян, що сама думка про це досі здається ідіотською… Женя ніколи не міг навіть подумати, що Росія докотиться до такого! Та якби йому сказали про це ще пару років тому, він би не повірив. Та розсміявся б цій думці, як дурному жарту! А зараз… Зараз, коли його рідна сестра потрапила за ґрати за протест проти війни з Україною, коли його тітка відмовлялась з ним спілкуватись, бо він «не розумів величі Росії, бо проміняв її на поганську Англію»… Зараз, на жаль, він у це вірив і соромився. Але його батьківщина не зважала на сором якогось там громадянина Великобританії, як і на протести власних громадян. Взагалі ні на що не зважала, окрім якихось диких, середньовічних імперських міркувань панівної верхівки.

Однією з причин, чому Женя свого часу покинув Росію, було саме розуміння того, що цивілізоване суспільство ще не скоро побудується в його країні. Бо воно там просто мало кому потрібно. Більшість жила і живе мислячи якимось штампами, що жодним чином не піддаються здоровій логіці. Байдуже ставлення до всього на світі, включно з власними умовами проживання, агресія на спроби змусити побачити наслідки власних нерозумних вчинків, схвалення захоплення державою нових територій і ресурсів при повному невмінні використати з розумом вже наявне, ставлення до власних громадян, як до дармового ресурсу, численна й нахабна орда чиновників-хабарників, сповідування принципів «а після нас хоч потоп», «якщо не вкраду я, то хтось інший» — це все, що не влаштовувало особисто Женю. Але, якщо колись все це змусило молодого хлопця просто шукати альтернативу для проживання, то зараз дикі, імперсько-загарбницькі амбіції Росії Женю відверто жахали та змушували соромитися свого місця народження. А ще щиро співчував Україні, якій Росія загнала ножа в спину і тепер з відвертим садизмом крутила його в рані, розказуючи світу, що то «лікування», «порятунок», «допомога».

Проте, приїхавши до Києва, Женя був здивований — попри його очікування, столиця України здавалася абсолютно мирним, в міру гостинним, в міру байдужим і, на вигляд, цілком безпечним містом. Навіть безпечнішим за Європу, в якій останнім часом все частіше відбувались теракти. Споглядаючи на Київ, важко було повірити, що в Україні другий рік триває перманентна війна. Так, вона велася не в Києві, а на сході країни, в місцях, які Женя полишив у спогадах юності, але чоловіку здавалося, що таке повинно відчуватися і в столиці. Проте — майже не відчувалося.

— О, диво-о! А ти ще й жайворонок! —  гостя,  яка вже встигла одягнутись, причесатись та взагалі напрочуд швидко привести себе до ладу, весело підморгнула чоловіку, який безрезультатно намагався згадати ім’я нічної німфи.