Розділ 9.

Хвилин двадцять минуло відтоді, як я, кинувши короткий, винуватий погляд на Дема помчала в свою кімнату і почала міряти її кроками вздовж та в поперек, поки хлопці зачинилися в кабінеті. Найбільше мене вразив погляд Дем'яна, коли він побачив, з ким я увійшла до вітальні. Мені здалося, що він лише одними очима мене спопелив! Там так і написано було: "Тікай, Вірко, бо я сьогодні обов'язково за тебе візьмуся!" І я, мабуть, рада була б втекти, щоб зайвий раз не випробовувати долю і очі одне одному не мозолити, але проблема в тому, що немає мені куди тікати. Тепер вже точно не вийде дати задню, адже сьогодні я з повною впевненістю взяла на себе відповідальність за білих пернатих друзів. 

Господи, і про які справи можна так довго тріпатися? Минула година їхніх переговорів проте автомобіль Кирила досі стоїть на подвір'ї, отже, і його власник ще в будинку. 

Не знаю, чим зайнятися, бо ненавиджу ось так чекати загризаючи себе здогадками і будуючи в голові можливі діалоги з Демом. Від напружених нервів кидаюся прибирати кімнату. Знаходжу в коморці на першому поверсі якісь ганчірки, швабру та відро і починаю натирати до блиску, спочатку поверхні меблів, а тоді світло-сірий ламінат. Мене це заспокоює, присягаюся, і час, здається, швидше пролітає. Принаймні, коли я закінчую з підлогою, і, підходжу до вікна, автомобіля Кирила у дворі більше немає. Отже, поїхав і… Дем до мене не зайшов… 

Образився? 

Чорт, а тепер мене починають мучити докори сумління. І що я за ідіотка така, га? Постійно намагаюся вчинити, як краще, але виходить з точністю до навпаки. 

Кидаю ганчірку у відро, беру швабру і тягну ці всі знаряддя праці на перший поверх. 

Як сильно я б не намагалася зменшити наші зустрічі з Дем'яном, але зараз мені здається, я просто зобов'язана вибачитись і все пояснити. 

Не довго думаючи, глибоко вдихнувши підходжу до дверей його кабінету і тихенько стукаю завмираючи в очікуванні. 

— Хто? — навіть крізь зачинені двері я чую роздратований голос Дема. 

— Я. Віра, — відповідаю, але двері не відчиняю. Боюся, адже відчуваю, що він злий. На мене.

— Заходь, — промовляє після невеликої паузи і я обережно прослизаю в кабінет.

Дем сидить за своїм робочим столом, спиною до мене і обличчям до свого комп'ютера. Моя поява ніяк не відриває його очей від монітора і мене це лякає.

— Ти багато працюєш, — зауважую я вголос, підійшовши ближче, й собі витріщаюсь в монітор, але купа незнайомих літер та символів мені ні про що не говорять. 

— Ти прийшла про це поговорити? — зрештою, Дем перестає натискати на клавіатуру і переводить пронизливий погляд на мене. Холодний. Саме це слово чітко його описує. 

— Я прийшла вибачитись і все пояснити. Деме, — видихаю і не можу підібрати потрібні слова, — я розумію, що ти хвилюєшся, бачу, як багато ти працюєш і чудово усвідомлюю, як важко тобі викроїти хоча б краплю вільного часу. І, саме по цій причині я не хочу тебе турбувати через кожну дрібницю. Зрозумій, ти для мене зараз найрідніша людина, але Оксана і так…

— До чого тут Оксана, Віро? — жорстко перебиває мене Дем, граючи жовнами, а тоді різко підводиться на ноги, і в очі поглядом сталевим впивається. — Якби в мене не було вільного часу, я б і не пропонував тобі допомоги! Вранці невідомо якого дідька поперлася на зупинку! Попросив же тебе зателефонувати, коли звільнишся, але ж ні! З босом вирішила прокотитися! Могла б одразу сказати, що він тебе підвезе, я б тоді не перевіряв свій телефон щохвилини, чекаючи твого дзвінка! 

— Гаразд! Дурепа я, згідна! — викрикую. — Тільки не треба підвищувати на мене свій голос, в мене і без цього на душі осад. Одна плаче, бо обділена твоєю увагою, інший кричить, бо я намагаюся зекономити його вільний час, а мені що накажете робити? Ви і так через мене посварилися, я — немов п'яте колесо до воза! — і поки ми з Демом дуже голосно будуємо діалог, на вулиці, як бахне щось,  та з такою гучністю, що від несподіванки і страху я кидаюся до Дема абсолютно не бентажачись, коли його руки міцно притискають мене до грудей.

— Що це таке, Деме? — шепочу притулившись до його плеча і чую, як швидко тарабанить моє серце. Більше жодного звуку, тільки ми і абсолютна тиша доповнена моїм сполоханим серцебиттям. 

— Страшно? — пошепки запитує Дем ледве чутно торкаючись губами краєчка мого вуха. Від його дотику шкіра по всьому тілу миттєво стає "гусячою", а в горлі пересихає і дуже хочеться пити. 

— Страшно, — так само пошепки відповідаю, говорячи зовсім не про той страх. Тепер я боюся своєї реакції на Дема адже вона розбурхує в мені такі різні, бентежні і тремтливі почуття.  Ми стоїмо в дуже небезпечній відстані одне від одного. Точніше, цієї відстані зовсім немає. Втягую носом його приємний аромат ледве торкаючись шиї, прикриваю очі і просто мовчки божеволію від емоцій, що накочуються на мене пробираючи мурахами кожен нерв. Чому поруч з ним так добре? Чому так затишно і якось нереально? Його запах, його дихання — все таке рідне, бажане і життєво необхідне. Катування чистої води… Якби не телефон Дема, який заволав на всю кімнату, я б взагалі не знала куди очі заховати. Швидко відсахнулася від нього і, наче, ошпарена вилетіла за двері. 

Прикладаю долоні до гарячих щік і притуляюсь спиною до холодної поверхні дверей своєї кімнати. 

Що це щойно було, чорт забирай? І це я не про грозу, яка так невчасно розгулялась за вікном, а про наш з Дем'яном контакт!