Розділ 8.

Мої гучні схлипи невдовзі переходять в справжнє затяжне ридання. Дем'ян застигає посеред кімнати і мовчки дозволяє мені виплакатись, без зайвих розпитувань та крику. 

— Це не я запостила фото, Деме, — шморгаю носом, адже заспокоїтись так швидко не виходить.  Боже, як же мені соромно! Під фото, на якому я без верхньої частини білизни, вже більше ста лайків, і видалити його я не можу, бо той козел встиг змінити пароль. 

— Я не знаю, що мені зробити, щоб це фото зникло, — відкидаю свій телефон на ліжко, а сама закриваю обличчя руками продовжуючи затоплювати кімнату крокодилячими сльозами. 

— Тобі зламали сторінку? Віро ти можеш нормально пояснити, що сталося? — Дем сідає біля мене і легенько стискає за плечі зазираючи в мої заплакані очі. 

Ну чому це сталося саме зі мною? Як він взагалі побачив це фото? Чому саме він? Невже Дем відвідував мою сторінку? Хоча… Зараз це немає жодного значення…

— Це зробив Назар… Він… він погрожував мені викласти в мережу моє фото, якщо я не захочу з ним розмовляти… Я…я просто не встигла йому зателефонувати. Я ж… я ж не думала, що він здатний на таке… А він… пароль змінив, скотина… Я не можу це видалити… не можу, — завиваю від образи та безвиході, і, таки ридаю в нього на грудях промочуючи його футболку своїми сльозами. 

— Ч-ш-ш, заспокойся, Віро. Не плач… — Дем'ян ніжно пригортає мене до себе повільно ковзаючи рукою по спині. — Назар твій — лайно собаче, і, я просто шалено щасливий, що ти не встигла вискочити за нього заміж. Я зламаю твою сторінку, це справа п'яти хвилин, але краще б, зламати твоєму колишньому щелепу, або якусь іншу частину тіла… Віро, те фото…

— Мовчи, благаю! Нічого не говори! Просто видали його, будь ласка і проси в мене, що завгодно! — піднімаю свої очі зустрічаючись з поблажливим поглядом Дема. Він декілька секунд дивиться на мене зі співчуттям, і, таким вже рідним теплом в очах, а тоді промовляє:

— Для початку ходімо зі мною в кабінет. Позбавимось від цієї фотографії, а потім від твого, хворого на голову, колишнього…

***

— Він був нормальним, присягаюся. Турботу проявляв, був уважним, як мені тоді здавалося… Я ж дійсно вірила, що він кохає мене і навіть подумати не могла, що Назар здатний на зраду. Виходить, весь цей час він просто прикидався… Але, навіщо? — хитаю головою зітхаючи і виливаючи свою понівечену душу Дем'яну, який завис в комп'ютері і з серйозним виразом обличчя вже хвилин двадцять клацає по клавіатурі. 

— Ну все, Віро, від твого фото не залишилось і сліду. Пароль я теж змінив, зараз напишу тобі… І ще, продиктуй мені будь ласка номер цього вилупка.

— А це ще навіщо? — насторожуюсь, бо не хочу, щоб через мене Дем'ян наробив лиха.

— Треба, Віро. Підозрюю, що ти йому не одну світлину відправила, я маю на увазі "пікантну", а я зроблю так, щоб всі фото з його телефону зникли назавжди. 

— А… — на мить зависаю я і вже навіть не плачу. — А це взагалі законно? В тебе проблем  через мене не виникне?

— Єдиний, кому загрожують проблеми — це Назар Приходько. От йому я обіцяю серйозні неприємності, — зціплює зуби Дем, натискаючи на кнопки клавіатури ще з більшою злістю. Навіть сперечатися не буду. Мовчки пишу номер Приходька на білому стікері і віддаю його Дем'яну. Я така вдячна йому за все, що не знаю, як дякувати, присягаюся. Якби не він, я вже б давно померла від сорому і безвихідного становища… 

— Я вже казала тобі, що ти найкращий? 

— Ніколи, — відповідає Дем не відриваючи погляду від монітора.

— Тоді ось, кажу. Ти найкращий і я дуже тебе… дуже вдячна тобі за все, — видихаю мало не сказавши того, чого говорити не можна.

Божечки! Це все, мабуть, від стресу. Треба тікати в свою кімнату, поки я знову не ляпнула чого-небудь зайвого.

— Ще раз дякую тобі, і, я вже піду. На добраніч, Дем'яне, — підводжуся з місця і не дочекавшись його відповіді прожогом вискакую з кабінету швидкими кроками піднімаючись на другий поверх. 

Після сьогоднішнього насиченого дня заснути буде важко, але я постараюся. Завтра в мене розпочнеться нове життя і я обов'язково знайду в собі сили, щоб більше не думати про Дем'яна.

Яка ж я наївна, їй-богу! Вранці, я ледве знаходжу в собі сили, щоб піднятися з ліжка і почистити зуби, а тут запланувала забути Дем'яна, голос якого я чую за стіною. 

Ого! Закриваю кран і прислухаюся до звуків, що лунають з його спальні. Здається, в них із Оксаною якась серйозна сварка, а я не можу стриматися, щоб не прислухатися до їхньої розмови на підвищених тонах. Притуляюся вухом до стіни, напружуючи кожне своє нервове закінчення, але мені все одно не вдається почути жодного слова. Зрештою, може це й на краще. 

Одягнувши джинсові шорти і чорну майку, повільно спускаюся сходами прислухаючись до моторошної тиші в будинку. Декілька хвилин тому, я була впевнена, що стала випадковим свідком сварки, але зараз все стихло, лише брязкіт посуду, що доносився на кухні трохи розрядив обстановку. 

— Оксано… Що сталося? — підходжу до заплаканої дівчини, яка висипала на стіл каву і сіла над нею ридати.  Отже, сварка дійсно була і мені не почулося…

— Ми…ми знову посварилися, Віро… Я так більше не можу… Туди не ходи, того не роби! Я що, не можу зі своїми подругами зустрітися? Невже він не розуміє, що я тут зачахну від нудьги? Сам, вічно зайнятий: спати лягає пізно, вдень працює, або тебе десь катає! Я… я навіть не пам'ятаю, коли ми сексом займалися з ним востаннє! А я, між іншим, жінка! Я уваги хочу! Турботи! — вивилює на мене всі свої образи і голосно схлипує закриваючи обличчя руками.