Розділ 7.

— Ей, Деме, спокійно! — хапаю його за руку, перешкоджаючи вискочити з автомобіля адже він, здається, вже ремінь безпеки встиг відстебнути. 

— Це сталося вчора, і, я не знала, що він власник ферми, а він відповідно, не знав, що я твоя … сестра. Будь ласка, не треба так реагувати, наче стався кінець світу. Здається, ми нарешті порозумілися. Не хочеться втратити роботу навіть не пропрацювавши жодного дня, — дивлюся в його темні очі і не можу зрозуміти, що відображає його погляд. Просто всередині мене такі дивні процеси відбуваються в цю мить: в грудях щемить, пульс зашкалює, а бажання ляпнути якусь дурницю таке сильне, що я не можу його пересилити. 

— Деме, ти ж не ревнуєш мене, правда? — запитую прямо і бачу, як розгублено бігають його очі.

— Дурниць не говори, — відводить погляд. — Я лише хвилююся за тебе і не хочу, щоб який-небудь покруч задурив тобі голову, — Дем'ян знову хапається за пасок безпеки, смикає його різко і з третьої спроби йому вдається його застебнути. На мене більше не дивиться зосереджуючи свій погляд на дорозі, нервово вивертає кермо розвертаючи автомобіль, а тоді виїжджає на трасу і додає швидкості.

Ні, не вірю, що так виглядає хвилювання. Дем щось відчуває, і це щось дає мені крихітну надію на те, що не все втрачено… Я хапаюся за неї, наче за рятівну соломинку і починаю міркувати, як розворушити в ньому хоча б якісь почуття. 

— Здається, раніше ти казав, що цей Кирило непоганий хлопець… Хто його знає, а раптом він — моя доля, — промовляю замріяним голосом, а сама очей не зводжу з кам'яного обличчя Дем'яна. 

— Ти ще з першим нареченим не розібралася, а вже око поклала на іншого, — цідить крізь зуби, втупившись в дорогу попереду. — Я, звісно, не маю права роздавати тобі поради, чи забороняти зустрічатися з хлопцями, але все ж, вважаю, що в таких справах, я маю на увазі "любовних", поспішати не варто. Ти вже вигадала, що скажеш батькам? — різко змінює тему, вочевидь, щоб не дратуватися, і не мчати по ямах підстреленим лосем.

— Правду скажу, — знизую плечима. — Що живу в тебе і роботу вже знайшла. Мама навряд підтримає моє рішення, відповідно вітчим теж не зрадіє, але мені байдуже. З Назаром розмовляти не буду, мені шкода витрачати на нього свій час. 

— А я б поговорив, — бубнить собі під ніс стискаючи міцніше кермо. 

— Що? — вдаю, що не почула.

— Нічого. Тримайся міцніше, бо поїздка в нас далека. 

По настрою Дем'яна видно, що він напружений, тому вирішую мовчати і не дратувати його ще більше. Їдемо справді довго, зупиняємося лише на заправці, Дем робить декілька телефонних дзвінків, але розмовляє спокійно, і, ймовірно по роботі. Далі також їдемо в тиші, але розслабитися не виходить, бо передчуття велетенського скандалу все ніяк мене не відпускає.

Як тільки автомобіль під'їжджає до батьківського будинку, всередині мене натягується тонка струна зіткана зі страху і наелектризованої напруги. 

Виходжу з автомобіля на дерев'яних ногах, навіть не зауваживши, що Дем'ян вийшов слідом за мною. Рухаюся вимощеною доріжкою до входу, боковим зором помічаючи в саду прикрашену арку, яку досі ніхто не прибрав після невдалого весілля. Тілом шнуркують крижані мурахи від усвідомлення того, що я накоїла, і, мені стає дійсно дуже прикро, що так сталося. Краще б я кинула Назара перед весіллям, тоді й зараз не довелося б хвилюватися перед зустріччю з батьками.

— Віро? Донечко! — кидається назустріч мама, щойно я відчиняю двері будинку. — Де ж ти була? Куди зникла? Господи… — обіймає мене міцно, а тоді продовжує прискіпливо оглядати з усіх сторін. 

— Ох і налякала ти нас, дитино. Проходь, не стій на порозі… Треба зателефонувати Дмитру, повідомити, що ти знайшлась… Ми вже другий день, наче, на голках, — мама починає метушитися, шукає свій телефон зітхаючи і одночасно, радіючи, що зі мною все гаразд. Однак, в один момент, коли її погляд падає мені за спину, мама завмирає на місці прикриваючи рот рукою.

— Боже… Дем'ян… — шепоче розгублено і я повільно обертаюся назад наштовхуючись на високу тінь Дема, який ймовірно, пішов слідом за мною. 

— Ти приїхав… 

— Добрий день, Валеріє Павлівно, — вітається стримано, розглядаючи будинок і повільними кроками наближається до нас із мамою. — Був проїздом у місті і вирішив заїхати. Не хвилюйтесь, надовго не затримаюсь, — мені здається, чи тон Дем'яна разить холодом?

— Ну що ти таке кажеш? Ми з Дмитром дуже раді, що ти приїхав. Зараз…де ж той телефон, я зараз йому зателефоную. Віро, ну хоч ти не стій стовпом, запропонуй брату чаю чи кави. Стільки часу не бачились. Господи… Лідіє!  — мама починає метушитись ще більше, адже уявлення не має, що Дем приїхав разом зі мною. Збожеволіти. Це називається, розрулила ситуацію…

Мама летить на другий поверх, гукаючи нашу хатню робітницю і повариху в одному обличчі, а я реально стою стовпом, бо  знову потрапила в якусь незрозумілу ситуацію. 

— Каву будеш? — зрештою запитую в Дем'яна, коли ми залишаємося наодинці, але він лише сумно всміхається і негативно хитає головою.

— Здається, ми приїхали забрати твої документи. Чи, може, ти вже передумала і хочеш залишитися тут?

— Не передумала, — мені вистачає пів секунди роздумів, щоб прийняти рішення і піднятися в свою кімнату, але це все одно не звільняє мене від пояснень перед мамою.