Розділ 6.

Ранок нового дня для мене дійсно розпочинається дуже рано, адже рівно в сьомій годині я вже на ногах і в повній бойовій готовності, приготувавши нашвидкоруч омлет і каву зустрічаю Дем'яна на кухні. Після нашої вчорашньої розмови на душі всю ніч шкребли кішки і залишився якийсь неприємний гнітючий осад. 

— Привіт. Ти сьогодні рано прокинулась, — зауважує Дем кидаючи на мене пронизливий погляд сірих очей. Судячи з його зовнішнього вигляду, і ще вологого волосся, він нещодавно прийняв душ та встиг одягнутися в білу футболку поло і темні джинси. 

— Привіт, Деме. Я погано спала. Вибач мене за вчорашнє, я наговорила багато зайвого, а тепер мені дико соромно за свої слова і поведінку загалом, — з порогу вивалюю на нього все, що не давало мені заснути, але Дем не гнівається, ні. Він лише тепло посміхається мені у відповідь і сідає за стіл кинувши короткий погляд на омлет. 

— І так, я вирішила тебе задобрити, але зовсім забула, що на сніданок ти полюбляєш тости. Сподіваюся, хоча б каву вип'єш. Я нарешті розібралася з цим хитромудрим апаратом...

— Дякую, Віро, — коротко промовляє Дем'ян змушуючи моє серце швидко-швидко затріпотіти в грудях. — Мені справді приємно, що ти приготувала для мене сніданок. Сто років не їв омлет, — бере до рук ніж і виделку відрізає собі один шматочок, а тоді відправляє його до рота. 

Не знаю навіщо він це їсть і робить вигляд, що йому смачно, адже в мене в тарілці те саме, і я чудово відчуваю, що омлет жорстко пересолений. Так, є в мене такий недолік — готувати я не вмію, хоча експериментувати з їжею люблю. Здається, я знову осоромилась, однак, не зважаючи на все, Дем з'їв всю порцію і навіть випив каву.

— Залиш посуд, — ловить мою руку якраз в той момент, коли я хочу прибрати тарілки зі столу. Від несподіванки і його легкого дотику тілом котиться приємна хвиля тепла, а на шкірі виступає мільйон дрібних сирот. 

— Хатня робітниця прийде через двадцять хвилин і все прибере, — пояснює він, зловивши мій запитальний погляд, а тоді відпускає мою руку і я нарешті починаю дихати знову. 

Не можна так реагувати, Віро! Це нестерпно, присягаюся… 

Шумно ковтнувши роблю декілька кроків назад і не знаю, куди заховати очі. Мені здається, якщо я погляну на Дем'яна, він одразу про все здогадається. Зрозуміє, що шалено мені подобається і, що я нерівно до нього дихаю, а тоді просто відправить мене додому, куди я хочу найменше за все. Вчора, я так і не знайшла в собі сміливості зателефонувати мамі відклавши цей момент до того часу, поки не влаштуюся на роботу.  До речі, про неї…

— Деме…

— Віро…

Одночасно промовляємо зіштовхуючись поглядами і одразу замовкаємо.

— Кажи перша, — поступається мені словом Дем.

— Я хотіла запитати про роботу на фермі.

— А я хотів сказати, що вчора розмовляв з Кирилом і він погодився взяти тебе на випробувальний термін. Тільки, перед тим, як приступити до своїх обов'язків, він хотів особисто з тобою поспілкуватися. Нічого такого, він завжди особисто бесідує з тими, кого приймає на роботу. Ну і за документами доведеться з'їздити. Сама розумієш.

— Розумію, — посміхаюся і переборюю в собі бажання розцілувати на радощах Дем'яна. — Щось вигадаю. Дякую тобі!

— Дрібниці, — знизує плечима надто довго затримуючи свій погляд на моєму обличчі. — Я сказав, що привезу тебе рівно о восьмій, тому збирайся і поїдемо. Кирило не терпить запізнень.

— Я, в принципі, готова. Можемо їхати прямо зараз, — не даремно ж я прокинулась раніше за півнів, вимила голову і гарно уклала волосся. З косметикою не бавилась, бо в мене її немає, а от в Оксани просити я не хотіла. Наче і так непогано.

— Тоді дякую за сніданок і прошу до автомобіля.

Застрибую в шкіряний салон, пристібаюся паском безпеки і намагаюся не стукнутися головою об стелю.

— Нам ще далеко їхати? — запитую минувши якесь невідоме фермерське господарство. Раніше Дем'ян казав, що ферма знаходиться за селом, але ми чомусь проїхали повз неї.

— Ще п'ятнадцять кілометрів. Головний офіс, де працює Кирило знаходиться трохи далі, а взагалі, в нього декілька ферм розміщених в ближніх селах. Ти працюватимеш в Ягідному, я чітко наголосив саме на цій умові, — зауважує Дем, виїжджаючи на асфальтовану дорогу і мене більше не підкидає до стелі на кожній ямі. 

З полегшенням видихаю і втуплюю погляд у вікно милуючись мальовничими краєвидами. Їдучи по рівній дорозі навіть соєві поля здаються неймовірно красивими і захопливими. А небо сьогодні яке гарне! Чиста неосяжна блакить без жодної хмаринки! І Дем поруч… Ця поїздка могла б здатися ідеальною, якби не один невеличкий нюанс, що чекав на мене попереду…

— Приїхали, — автомобіль зупиняється на стоянці поблизу входу на територію, обгороджену високим металевим парканом. 

Відстібаю ремінь безпеки, і, долаючи приплив шаленого хвилювання відчиняю дверцята повільно виповзаючи із пасажирського сидіння.

— Вхід на територію підприємства через пропускний пункт, — повідомляє Дем зупиняючись біля автомобіля і киває на будівлю, з якої виходять якісь люди.  — Я зачекаю тебе тут. 

— Добре, — киваю невпевнено, адже трохи хвилююся перед таким важливим етапом в моєму житті.