Розділ 2.

Скільки часу ми не бачились? Ось так от, одразу навіть пригадати не можу. Здається, минула ціла вічність, з того дня, коли Дем'ян покинув батьківський будинок і більше не давав про себе знати. 

— Одинадцять років, — несподівано промовляє хлопець, і, я розумію, що поставила запитання вголос. 

— Ти дуже змінився, — не знаю, навіщо я це кажу, адже очевидно, що за стільки років людям властиво змінюватися. І не лише зовні.

— Ти теж змінилася, мала. Здається, лише вчора літала за мною набридливою мухою і клянчила, щоб я допоміг тобі із англійською, а тепер он, наречена, — промовляє з тихим сумом, уважно вивчаючи кожну дрібницю на моєму обличчі. Під його прискіпливим поглядом стає важко дихати, а до щік приливає рум'янець.

Дем'ян дійсно дуже змінився, однак теплий погляд і щира посмішка залишилися такі ж, як і колись. 

— Наречена, яка втекла з весілля… — промовляю опустивши голову і гірко зітхаю. — Не щастить мені у коханні, Дем'яне. Зовсім не щастить. Не знаю, що я роблю не так… 

— Дійсно, що ти робиш не так? — пускає тихий смішок та закочує очі вгору. —  Стрибнула в автомобіль до першого ліпшого і дременула з власного весілля, а тепер дивуєшся? 

— Він зрадив мені! — промовляю різко. — Зрадив! Розумієш? — якщо Дем'яна веселить ця ситуація, то мене навпаки, пригнічує і доводить до сліз, адже я дійсно не розумію, що зі мною не так. Наче, не дурна, не крива, і красою Боженька не обділив, але ж чоловікам все одно цього замало, якщо  вже перед весіллям в гречку лізти.

Нерви здають остаточно. Різко смикнувши за ручку я вистрибую з автомобіля і босоніж біжу по траві до краю високої кручі. Завмираю лише за декілька метрів до прірви, відчуваючи, як швидко тарабанить в грудях серце, а тоді не витримую, даю волю сльозам голосно схлипуючи і закриваючи обличчя руками. 

Найгірший день в моєму житті… А повинен був стати найщасливішим.

— Вибач, я не знав, — через кілька хвилин голос Дем'яна лунає в мене за спиною. — Хочеш, я розіб'ю йому носа? — теплі долоні лягають на плечі, а я смикаюсь від дотику, що пускає тілом розряди блискавок. 

Повільно обертаюся до нього і наштовхуюсь на співчутливий погляд сірих очей. О, так. Дем'ян завжди жалів мене і ставився, як до малої, нав'язливої і схильної до халеп дівчинки. З того часу нічого не змінилося.

— Не хочу, — негативно хитаю головою і шморгаю носом, що вже опух від сліз. — Взагалі не хочу туди повертатися, і бачити нікого не хочу. 

— Це тонкий натяк, щоб я пішов геть? — хмурить свої темні брови і пронизливо дивиться, розбираючи мене на атоми.

— Ні, — заперечливо хитаю головою опускаючи погляд. — Здається, ти єдиний, кого я дійсно рада бачити, — кажу щиру правду, мимоволі ловлячи себе на думці, що мені його не вистачало. 

Мама постійно зникала у своїх салонах краси, вітчим поринув з головою в бізнес, а я… Я завжди була сама по собі. Сама вирішувала проблеми в школі, в університеті, в особистому житті, а зараз, мені так захотілося якоїсь звичайної людської підтримки, щоб хтось вислухав, дав пораду чи просто підставив свою жилетку для сліз. Мені дуже сильно не вистачало Дем'яна…

— Може, повернемось в автомобіль? Не знаю, як ти, а я страшенно боюся висоти, — от же, брехло. Знаю, що нічого він не боїться однак зараз, чомусь, я слухаюсь його. Чемно чіпляюся під руку і ми повільно, під спів лісових птахів, прямуємо до автомобіля. 

— Чому ти тоді пішов з дому? Де був весь цей час? Дмитро Іванович розповідав, наче ти вирішив залишитися у Лондоні.

За ці роки, які ми не бачились, я почала забувати його, правда. Але сьогоднішня зустріч розбурхала в пам'яті забуті спогади викликаючи бажання дізнатися про Дем'яна більше.

Він сідає за кермо, а я вмощуюсь на пасажирському сидінні і не можу припинити дивитися на нього. В білосніжній сорочці із дорогенним годинником на зап'ясті він має такий вигляд, наче, щойно зійшов з обкладинки відомого журналу. Аж подих перехоплює від дивних відчуттів…

— Я справді довгий час жив у Лондоні, і не планував повертатися, але в один день все змінилося. Мама серйозно захворіла і, так як в неї нікого більше немає,  мені довелося повернутися. Ймовірно, назавжди, — Дем'ян заводить двигун і повільно здає назад розвертаючи автомобіль і виїжджаючи на дорогу, поки я намагаюся усвідомити щойно почуту інформацію.

Отже, він повернувся в Україну через маму… Я ніколи не бачила цю жінку адже вони розлучилися з Дмитром  задовго до його знайомства з моєю мамою, але зараз я щиро співчуваю цій жінці. 

— Вибач. Мені прикро, що твоя мама захворіла. Отже, ти зараз живеш з нею?

— Не зовсім. Я звик цінувати особистий простір, тому купив будинок по-сусідству. В гості не запрошую, вибач, але з радістю підкину тебе додому. До речі, ми вже приїхали.

— Що? Як це додому? — підстрибую на місці і мало не вилітаю у лобове скло після різкого гальмування Дем'яна. Назара ніде не видно, але незважаючи на це, я все одно не хочу повертатися в будинок. Краще вже на тій кручі заночую…

— Віро, я дійсно був дуже радий тебе побачити, але, якщо весілля відміняється, тоді я теж поїду. 

— Що? Вже їдеш? Навіть з батьком не привітаєшся? Деме, ви не бачились стільки років! Невже ти зовсім за нами не сумував? — спалахую мов той сірник абсолютно забуваючи про власні проблеми. Не розумію, для чого такий поспіх, а тим паче, не розумію, чому після згадки про його батька, хлопець стає чорнішим від хмари?