Вони встигли, але в останню мить. Дівчина за єдиним столом в просторому приміщенні вже поглядала на годинник і сортувала заповнені вручну анкети. Прогрес прогресом, але запитальники з відповідями, написаними погано розбірливим лікарським почерком, нікуди не поділися.
Реєстрація проходила прямісінько в холі санаторію. Ім'я Лії знайшлося в самому кінці довгого списку учасників. Їй видали програму майбутніх заходів та картку учасника конференції на шнурку. Він зачепився за її сережку, коли Лія одягала його через голову. Незнайомець допоміг їй виплутатися з чергової незручної ситуації, і Лія обернулася, щоб подякувати своєму рятівникові.
Погляд миттєво впав на ім'я, вказане на його бейджі. Поки Лія адаптувалася до транскрипції, чоловік представився сам:
— Іван Ковч ... А ви, виходить, Юлія?
— Юлія Дашкевич. Називайте мене Лією, — запропонувала і сама собі здивувалася. Так до неї зверталися тільки рідні та близькі. Іван Ковч ні до однієї з цих категорій не належав. Якщо рідних не вибирають, то інших людей Лія підпускала до себе тільки до певної межі. Більше не хотіла розчаровуватися занадто сильно — в жодному, а особливо в собі. Саме тому власна пропозиція її спантеличила.
Лія зазирнула в обличчя співрозмовнику. Розглядала прямо, чого зазвичай при спілкуванні з чоловіками не робила — якщо тільки вони не були її пацієнтами. Мабуть, далася взнаки втома, яка притупила звичну обережність.
Райдужка — м'якого відтінку кави з трохи темнішим краєм. Короткі густі вії. Шкіра — засмагла, а темне волосся — з рудим відтінком на кінцях, немов їх власник довго перебував на сонці. І зір Лію не підвів: скроні чоловіка були трохи припорошені сивиною. Подібне поєднання фарб чимось нагадували пізнє літо.
Обличчя — на перший погляд, звичайне: прямий ніс, брови трохи нависають над очима, різкі зморшки біля рота та поперек чола. Та дивитись на цього чоловіка… Хотілося на нього дивитись. Скільки ж йому? На вигляд близько сорока. Тільки чому її це цікавить? Природній інтерес?
Лія втратила лік часу, і незнайомець теж мовчав, відверто, але не нахабно вивчаючи її у відповідь. Напевно, вони з'явилися останніми, тому що ніхто не намагався відтіснити їх від столу. Лія схаменулася, лише коли реєстратор кашлянула, змахнула рукою та оголосила:
— Проходьте до зали, будь ласка. Там — фуршет.
— Фуршет — це чудово, — занадто оптимістично вигукнула Лія та негайно попрямувала в зазначений бік. Її новий знайомий не відставав. Вона відчувала аромат його одеколону — трішки терпкого, дещо пряного, але приємного.
— Зголодніли? — поцікавився чоловік, нахилившись ззаду до її вуха.
Лія відчула легке запаморочення. Що це — втома чи ще одна дивина? Заради власного спокою їй, мабуть, варто б трохи віддалитися від цього Івана Ковча. Але вона все ще відкладала цей момент, впевнена, що Ковч от-от відстане сам.
Чоловіки полюбляють увагу, тому зазвичай Лія ігнорувала їхні погляди та слова. Відповідала стримано та незацікавлено, але тільки якщо розмова не стосувалася професійної діяльності. До того ж прямо зараз з'явилася чудова можливість відвадити нового знайомого раз і назавжди. Так їй буде спокійніше.
У наш час серед жіночої частини суспільства, яка намагається вести здоровий спосіб життя, інтерес до їжі не надто корисної, не низькокалорійної або далекої від вегетаріанства викликає якщо не огиду, то здивування — точно. Це чоловікам дозволено вживати все, що взагалі можливо вживати. Жінкам же належить бути стрункими. А детокс взагалі зведений в ранг мало не єдино можливого способу життя — серед все тієї ж цивілізованої частини.
Вочевидь Лія до неї не належала.
— Дуже. Навіть пообідати не встигла, так поспішала. Моє керівництво... — Мабуть, на цьому варто пригальмувати. Випадковому знайомому ні до чого такі подробиці. — Втім, це навряд чи вас зацікавить. Піду згрібати зі столів те, що залишилося.
Договоривши, Лія обернулася, аби побажати співрозмовнику приємного вечора, але Івана поруч не виявила. Що ж, вона втратила його на мить раніше, ніж збиралася. Все — до кращого.
Їй дісталося всього декілька тарталеток і пиріжок. Ну хоч щось. Лія помітила компанії, які окупували цілі тарелі з мінішашликами та бейглами. Але влазити туди було надто вже неввічливо. І десерти розібрали.
Зітхнувши, Лія разом з тарілкою з відвойованою їжею попрямувала до доволі незграбного бару — надто вже чужорідного в цьому приміщенні — за кавою. Лія сіла на табурет в очікуванні необхідної дози кофеїну і почала розглядати присутніх. Раптом у натовпі, що безперервно гудів, загубився хтось із відомих їй колег? Дочці вона зателефонувала ще дорогою до санаторію, тому могла трохи розслабитися.
Знайомих Лія поки що не виявила, та й іноземної мови не почула, хоча конференцію презентували як міжнародну. Можливо, ще підтягнуться? Проте до Лії в прямому сенсі прибився доволі п'яний чоловік років на десять молодший за неї за віком. Він навіть підсунув їй ігристе, тільки майже розлив біля фінішу. Добре, хоч не на трикотажні штани. Все ж збиралася вона не на відпочинок і вбрань взяла небагато.
Лія мовчки пораділа, що біля неї не виявилося ще одного табурета. Вирішила, що відмовлятися від келиха — лише привертати непотрібну увагу. Тому поставила його на барну стійку поруч з чашкою кави та почала жувати пиріжок, щоб мати привід не відповідати на навідні запитання. Ім'я на бейджі — дрібниці. Завтра вони можуть зустрітися в одній із секцій, і є ймовірність, що парубок у тверезому стані виявиться приємним, ввічливим і навіть сором'язливим. І все ж відомості про місце роботи та номер кімнати в санаторії, якими він цікавився зараз, знати Валері, що навис над нею вербою, зовсім необов'язково.