Глава 22

Барбара

Очі Ждана світилися. Про що ж він міркував в цю мить? І чому вона знову розгубилася і втупилася на його долоню?

Здавалося б, що тут такого? Танцювати Барбара вміла, танцювала не раз і не два, а за сорок два роки життя встигла побувати на достатній кількості корпоративів, вечірок і різноманітних заходів, де музика неодмінно знаходила спосіб змусити людей підвестися з-за столу й продемонструвати оточенню, наскільки різним може бути уявлення про ритм. Вона сама ніколи не вважала танці чимось особливим. Музика їй подобалася, хоча Бася й закінчила музичну школу лише заради батьків, рухатися під неї — теж, а якщо поруч траплявся приємний партнер — тим краще. Тож в запрошенні Ждана не було нічого надзвичайного. Нічого такого, через що доросла жінка мала б раптом сидіти й дивитися на чоловічу долоню так, наче перед нею лежав квиток у зовсім інше життя.

Але зараз руку простягав не звичайний знайомий чи навіть незнайомий, а Ждан. І саме це мало значення.

Барбара відчула, як десь глибоко в пам'яті ворухнулося щось давно забуте. Воно раптом так виразно постало перед очима, що Бася майже перестала бачити сучасний сад. Вона знову опинилася на батьківській дачі, де влітку молодь частенько влаштовувала свої вечірки. Дорослі або сиділи в будинку, або, що було частіше, їхали кудись у своїх справах, а молодші залишалися господарювати на свій лад. У саду виставляли довгий стіл, накривали його скатертиною, приносили тарілки з бутербродами, салатами, фруктами, чимось запеченим на вогні, а ближче до вечора неодмінно вмикали музику. Тоді сад змінювався до невпізнання — лампочки гірлянд світилися між гілками, молодь реготала іноді без жодного приводу, хтось уже встигав посперечатися через музику, а потім всі починали танцювати просто між деревами.

Катерина завжди кликала сестру до компанії.

— Басю, іди до нас! — кричала вона щоразу, забігаючи за чимось в дім.

— Я зараз, — завжди відповідала Барбара.

— Коли саме «зараз»? — перепитувала сестра.

— Мені треба… дещо зробити, — додавала Бася вперто.

— Що саме? — Катерина зазирала до її кімнати та примружено оглядала приміщення.

— Дещо важливе, — стояла на своєму Бася.

Катерина тоді дивилася на неї тим самим скептичним поглядом старшої сестри, яка прекрасно розуміла, що молодша вигадує причину на ходу, але не бачила сенсу витрачати на це власні нерви.

— Ну добре. Сиди зі своїм «важливим».

І залишала її.

Барбара пам'ятала ці вечори до дрібниць, але була впевнена, що ніхто, крім сестри, не помічає її присутності. Вона справді не хотіла виходити в сад. Точніше, хотіла страшенно, але саме це бажання й лякало її найбільше. Здавалося, що варто лише переступити поріг, і всі одразу побачать, наскільки Барбара незграбна, як невпевнено почувається серед доросліших хлопців і дівчат, як зовсім не схожа на Катерину, яка могла вийти до компанії в будь-якому одязі, з будь-якою зачіскою й у будь-якому настрої — і за декілька хвилин опинитися в центрі уваги.

Тому Бася залишалася в будинку. А потім, коли всі розважалися, тихенько підходила до вікна й визирала крізь фіранку. Особливо тоді, коли починалися танці. І найбільше — коли Катерина танцювала зі Жданом.

Просто дивовижно, як же багато Барбара про це пам’ятала, але не думала до цього моменту!

Вона пригадала, як стояла тоді біля вікна, намагаючись не ворушитися, щоб ніхто раптом не помітив її присутності, і спостерігала за усіма. Але найбільше її цікавив Ждан. Він був вродливим, високим, упевненим у собі та зовсім не схожим на її однокласників. Він танцював так само легко як говорив чи сміявся, а сестра дивилася на нього з тією усмішкою, яка колись здавалася Барбарі закоханою.

Бася ж навіть мріяти боялася, що одного дня Ждан може запросити її до танцю. Це здавалося настільки неможливим, що сама думка про таке була схожа на маленький злочин проти здорового глузду. Бася прекрасно знала своє місце у тій давній картині й ніколи не дозволяла собі зайвого. Мріяти — ще можна, якщо робити це тихо, десь у найглибшому куточку власної голови, куди ніхто не зазирне. Але сподіватися...

І ось Ждан стояв перед нею в нічному саду й простягав руку саме до неї.

Барбара ледь не засміялася від абсурдності цієї ситуації. Життя, вочевидь, мало дивне почуття гумору — коли їй було вісімнадцять, вона могла провести цілий вечір біля вікна, мріючи про одну-єдину пропозицію, яку навіть боялася сформулювати вголос, а тепер, через багато років, ця пропозиція прозвучала так буденно, ніби нічого особливого не сталося.

«Барбаро, схаменись», — подумки сказала вона собі, дивлячись на Жданову руку. — «Тобі сорок два. Ти — доросла жінка. Досвідчена. Ти була заміжня. Ти пережила розлучення. Ти працюєш лікарем і щодня приймаєш рішення, від яких у деяких людей коліна б тремтіли. Ти точно не можеш зараз сидіти й хвилюватися через пропозицію потанцювати».

Це було настільки очевидно, що Барбара навіть відчула сором за власну розгубленість. Щоправда, сам факт, що їй довелося провести доволі суттєву внутрішню нараду, аби переконати себе в очевидному, говорив про те, що переконувала вона не зовсім ту Барбару, яка зараз сиділа перед Жданом.

Тож нова Барбара нарешті усміхнулася, підвелася й поклала свою руку в його долоню.